Копиця Хеопса

Розділ 15

Вони тихцем вибралися з хати й побрели прямісінько до копиці сіна, яка розмірами нагадувала піраміду Хеопса. За нею розташовувався город, який вклинювався прямісінько у широку,  з пахучими травами луку. Це було дійсно  чарівне у своїй простоті місце.

Ніна й Петро привалилися спинами до копиці й перевели погляд на вкрите міріадами зірок чорнильно-синє небо.

Довго милувалися мовчки.

- Ти ба, яка краса!- захоплено сказав Петро,- нічого красивішого не бачив!

Ніна відвела погляд від споглядання небозводу  й уважно придивилася до Петра. Щось нове з’явилося в ньому, просте, людське. Перед нею був не зверхній небожитель, а людина з емоціями і почуттями. Чоловік. При чому гарний. Ніна, звісно, давно бачила, що ПП - красунчик. Точніше, був красунчиком там, в іншому житті - доглянутий, витончений, в дорогих костюмах, з чудовим  парфумом. Ніна навіть сама собі не зізнавалася, але їй дуже подобався запах Петра. Не стільки парфум, скільки його власний.

«Тьху ти, чорт забирай,- спохватилася вона, - з якого дива це я розчулилася? Це ж тільки Педро Падлович, мій клятий, трясця його матері,  шеф. Як тільки виберемося звідси, він знову через губу зі мною говоритиме й тільки думок буде, аби мене в коханки загребти. А я не хочу в коханки. Навіть до цього буржуя з голлівудською посмішкою. Чхати на те, що хтось, а в першу чергу він сам, думає, що я дурепа.  Я хочу кохання! А не чергового перепихона в дорогому готелі з 17 до 19!».

Петро, мабуть, відчув, про що думає Ніна. Він підсів до неї впритул. Ніна хотіла відсунутися, але, сама не знаючи чому, передумала. Ніч була прохолодна, а від Петра просто пашіло жаром. Було просто неймовірно приємно відчувати поряд гаряче чоловіче тіло. Чого там гріха таїти - атлетичне й дуже привабливе. З приємним запахом. Петро насмілився й погладив волосся Ніни. Йому так давно хотілося це зробити. Вона не відсахнулася. Навпаки, замружила очі, дихання зробилося тихим ледь переривистим.

Петро провів кінчиками пальців по довгій Ніниній шиї, зупинився на тому місці, де починалося волосся. Ніна ледь вигнула спину. Тонка бретелька нічної сорочки сповзла з плеча. Воно біліло в місячному сяйві, мов срібло. Петро погладив плече, обережно спускаючись нижче до великого, пружного кола груді. Ніна ближче притиснулась до Петра.

Ну й нехай, думала вона, вдихаючи його теплий, ледь солонуватий запах, нехай, трясця йому всьому! Вони тут самі. Невідомими шляхами й якими чарами потрапили в це Богом і людьми забуте село. Й не знать, чи виберуться. А вона перелякана! Боже, яка ж вона тільки перелякана! Тільки вдає з себе сміливу! Але стільки всього звалилося! Так, вона мріяла про дітей - і ось їх троє. Чужих! Але ж вважають її матір’ю. Жаль їх. А як там її мама? В лікарні, серед чужих людей. Добре, тітка Олена з нею. А вона, Ніна, тут!. І він.  Чужі, серед чужих! Господи, як же добре тулитися до нього, відчувати міцне чоловіче тіло.

Ніна знала, що Петро до неї не рівно дише. На правах шефа, можновладця й просто негідника. Але хай йому! Які в нього ніжні руки! І голос! Що він там шепоче? Неважливо! Головне - це тепло й затишок, які вона зараз відчуває. І так - пристрасть! Хай все котиться під три чорти! Вона доросла людина! Має право!

… Вранці Петро прокинувся під копицею, дбайливо прикритий якимось рядном. Поряд бродив яскраво-рудий кіт. Він подивився на Петра медово-жовтими очима й щось промуркотів. Ніни поряд не було.

- А де Ніна? - тупо перепитав він у кота, ніби ой міг йому відповісти. Хоча хто зна. В цьому клятому місці й від котів можна очікувати непритаманної їм поведінки.

Й дійсно, кіт муркнув знову й кивнув великою кудлатою головою в бік хат. Мовляв, там твоя Ніна.

«Моя Ніна,- йдучи до хати промовляв про себе Петро, ніби смакуючи ці слова,- а таки ж моя! Моя! Моя!».

Він  спіймав себе на думці, що щасливий. І не тому, що досяг цілі - вклав у ліжко (точніше у копицю сіну, але тим романтичніше) неприступну Нінку. Просто щасливий. Бо щасливий! Бо ця ніч була найкращим з того, що йому колись доводилося пережити.

По дорозі до хати Петро нарвав немудрящих квіток, які трапилися йому на шляху Ніні на букет.

«Вернемося додому - засиплю її трояндами,- подумав Петро,- і бурштином. Вона, здається, найбільше його любить. Квартиру куплю. Все, що захоче! Господи, яка жінка! І моя! Моя!!!».

Зараз Петро відчував у собі сили здатним на все: завоювати світ, полюбити  чужих дітей, вирватися з клятої Охрімівки!».

Він, сяючи, мов мідний таз, зайшов до хати. Ніна поралася на кухні. Вона глянула на Петра і  їй здалося, на цій неголеній, але все ж гарній  пиці яскравими фарбами намальовано самовдоволення.

«Владєлєц заводов, газет, пароходов,- зі злістю подумала вона,- таки досяг свого! Гадюка! І що це зі мною сталося, чому я піддалася? А зась тобі! Зараз я тобі настрій і нерви попсую!».

Та глибоко в душі  Ніна мусила зізнатися, що ця ніч була чудовою. Петро виявився неймовірним коханцем.

«Звісно, у нього ж досвід і практика»,- намагаючись заглушити в собі спогади, подумала Ніна.

- Ніно! Ніночко! - просяяв Петро, побачивши її, - квіти для тебе! Вони не варті тебе! Але сьогодні це все, що я маю. Та коли повернемося додому…

- Що буде, коли ми повернемося додому? - різко перепитала Ніна.