Сто "Білосніжок" і один олігарх

Розділ 11

З цими думками ПП почвалав додому. Точніше, до тієї халупи, де вони зараз з Ніною проживали. Потрібно повідомити їй гарну новину.

«І як я їй це скажу? - роздумував ПП,- Нінко!  Вєрчина задниця нам напророкувала, що ми виберемося з цієї халепи? Та вона ж мене засміє!». Для ПП, зараз особливо,  було важливим, аби Ніна сприймала його серйозно, як мужика, а не хлоп’яка, котрий в «коники» грається.

Тому він вирішив мовчати. Ось витягне їх обох з цієї халепи,  знатиме вона, що й майже нардепи бувають на щось годні!

ПП застав Ніну а кухні. Вона сиділа за столом, підперши долонями підборіддя і думу думала. Побачила, що шеф зайшов, звела до купи чорні брови й сказала:

- Ти в курсі, що в  хаті й шматка хліба нема?

- А я тут до чого? - пробурмотів ПП, але кишки в животі заграли марш знову, неделікатно нагадавши, що хліб і до хліба таки купують за гроші. Про які далі мова піде обов’язково.

- І не тільки хліба. Ні крупинки, ні м’ясинки. Тільки картопля на городі та пляшка олії в шафці. Картоплі я наварила, дітей нагодувала. Тобі залишила,- Ніна кивнула на закриту чистим рушником каструлю,- їж.

ПП, недовго думаючи, зняв рушника й накинувся на картоплю. Це була звичайна варена картопля, тільки «кожух» знятий, присолена та обмащена олією. Та нічого смачнішого за все своє життя ПП не куштував.

- Ммм,- муркотів він, прямо руками вибираючи картоплини з чималого полумиску,- елітні ресторани просто відпочивають!

- Ага,  - піддакнула Ніна,- тільки на одній картоплі довго не протягнеш. Грошей в хаті теж нема,- з притиском сказала вона.

- Що ти маєш на увазі? -  склеївши дурня запитав  ПП.

- А те, що ти всі гроші пропив. Це мені  сусідка повідомила. Каже, тиждень не просихав. А раз пропив, то йди тепер і зароби!

ПП мовчав. Де в цьому  Богом забутому селі можна заробити й скільки? І чому це він має щось там заробляти, раз насправді нічого не пропивав і  відьмі Нінці про це прекрасно відомо?!

- А тому, -  ніби вгадавши його думки, сказала Ніна,- що поки що ти живеш у цій хаті, й харчуватися будеш з цього столу маєш на шматок хліба заробити!

Ось воно! ПП раптом знову відчув себе сміттям. Безпорадним, нікчемним, ні на що не здатним. Ще й баба ним командує!

«Були б ми в Києві, я б тобі накомандував!» - зі злістю подумав ПП. Та правди нікуди було дівати: доки він тут, потрібно було якось виживати.

- Повернемося додому,- все ж, не втерпівши, процідив крізь зуби ПП, -  ти в мене потанцюєш! Зараза!

- Ти для початку  повернись! - сказала Ніна,- знаєш, кого я сьогодні зустріла тут? Нашого генерального прокурора!

- Кого?! - мало не подавився картоплиною ПП, - що ти верзеш? Звідки йому тут взятися?

- Дивлюся,- не звертаючи уваги на шефа, продовжила Ніна,- іде, точніше котиться дорогою наш Степан Степанович. З ціпком в руках, козу веде припинати. Пузо таке - ледве дише. Я йому: Степане Степановичу, а що ви тут робите? А від здивовано: живу, каже тут, вже років 30. Коли ж дивлюсь -  аж наче й не Степанович це! Але ж яка схожість! Я йому: чого так важко дишете? А він каже, що діабет замордував, кілограми й гіпертонію наганяє, наче сказився. Точно - не Степанович! У прокурора пика не від діабету тріскається, а від ресторанного харчування.

- А я Лєнку сьогодні зустрів,- нещасним голосом промовив ПП.

- Секретарку? - уточнила Ніна. Чоловік кивнув головою.

Вони замовкли. Кожен думав про своє. Точніше, про одне й те саме.

- А Только на Троценка схожий,- раптом сказав ПП,- тільки без окулярів. А я все думаю, кого це він мені нагадує…

- Який Только? - поцікавилася Ніна.

- Та є тут один, - зам’явся ПП.

- Ясно, собутильник твій,- здогадалася жінка.

А ота тітка, що телефоном йому дозволили скористатися, на колишню голову Нацбанку схожа. Тільки у халаті і косинці, подумав ПП. Ти дивись -  скрізь люди живуть. А він думав, тільки в Києві та по закордонам. Чортове місце. Точно!

Вони знову замовкли. Ніна автоматично опустила руку в полумисок з картоплею, поводила там і картоплини не знайшла. ПП втрощив усе. Вона подивилася на шефа, той винувато повів плечима.

- Корови завтра підеш пасти! - раптом безапеляційно заявила Ніна.

- Кого? - ПП аж вперед подався,- які ще корови? Ти з глузду з’їхала?

- Людські корови! - відрізала Ніна, - тут вважай кожен, в кого сяке таке здоров’я є, по три-чотири корови тримає, аби вижити. У сусідньому районі молокозавод побудували рік тому. Туди продукцію люди здають і живу копійку мають!

- Звідки ти це знаєш? - здивувався ПП.

- Я ж прес-секретар, чи не так? В мої обов’язки входить збір інформації. Он, купа районних газет  в кутку лежить, тут ще випускають такі.  Перегортала, багато чого  дізналася. Ми, до речі, зараз у П…. області проживаємо, якщо тобі це цікаво.
ПП було абсолютно по барабану де вони. Хоч у Новому Південному Уельсі. Головне - не вдома!  Не в Києві!

- Корів пасти не буду! - затявся він.

- А ти більше ні на що не здатен,- спокійно сказала Ніна у відповідь,- більше одного тижня ні на одній роботі не протримався, я тебе вже разів зо п’ять у районному центрі влаштовувала то двірником, то сантехніком. Через тиждень вигонили за п’янство. Тож зараз ти ходиш по людях: то корів попасеш, то дрова попиляєш чи перенесеш. Тим заробляєш, з того й живемо. І заради якого дурня я тебе терплю? - здивовано сказала Ніна.

ПП витріщився на Ніну, мало очі не повилазили. Про кого вона все це розповідала? Невже про нього? Про того, хто вчився в Америці і ворочає мільйонами? Майбутнього нардепа, законотворця?

ПП, мов той пес, що потрапив у холодну воду, потряс головою і сказав:

- Не буду!

- Та ну-у-у!- з насмішкою протягла Ніна, раптом підійшла до шефа і почала мацати його.

- Ти що робиш? - сахнувся ПП, хоча, чого правду таїти, йому були приємно відчувати Нінині руки на своєму тілі.