Гадання

Розділ 10

Раптом до вух ПП долетів якийсь дивний звук. Він не відразу второпав, що то бурчить його порожній живіт. Їсти захотілося так, що аж в очах потемніло.

- Їсти хо,- пробурмотів ПП, - дуже.

Звичайно, можна було б піти до дому (тьху ти, якого ще дому?!), та майже  нардеп згадав, з яким презирство дивилася на нього Нінка, мовляв, нікчема ти,  і відмовився від цієї думки. Краще вже з алкашем Тольком траву косити. Хоча він навіть не знав, з якого боку за ту косу братися.

- Пішли до Пацюка! - рішуче сказав ПП, - де він живе?

Только знов вирячився на ПП, мов вперше побачив.

- Тюууу,- протягнув він,- та ти ж туди дорогу краще від мене знаєш!

- Забув! - огризнувся ПП.

- Буває! - філософськи відмітив Только, видно, з ним теж таке траплялося.

… Пацюк виявився  огрядним міцним дядьком похилого віку із вусами і круглою лискучою пикою. Очиці маленькі, хитрі і бігають-туди сюди.

Дядько сидів у дерев’яній альтанці за гарним лакованим столом на гарній лакованій лавці. Перед ним стояла велика миска з варениками, поряд менша  зі сметаною. ПП подивився на це багатство і мало слиною не вдавився. Пацюк взяв у пухку долоню вареника, добряче обваляв його у сметані і, широко роззявивши рота, проковтнув, майже не жуючи.

ПП в усі очі дивився на маніпуляції дядька і намагався згадати, де вже бачив подібну картину: огрядний чолов’яга, полумисок з варениками, сметана. І згадав: точно, характерник Пацюк із Фільму «Ніч перед Різдвом», який знався з нечистим! Викапаний просто! Ще й звуться однаково! Точно - чортове місце!

- Михайловичу! - гукнув до дядька Только. Той і оком не повів, був зайнятий варениками.

Только шанобливо дочекався, доки чолов’яга проковтне чималого вареника і знов гукнув:

- Михайловичу!

- Чого тобі? - прогудів той.

- Ну так, відомо  - чого? - посміхнувся Только. Посмішка була запобігливою, ніби він говорив з великим начальством. Видно, для місцевих любителів випивки Пацюк був не аби яким авторитетом. Саме так з ПП раніше говорили всі його підданці. Окрім Нінки чортової.

- Гроші! - прогудів Пацюк, - ти мені вже й так винен, як земля колгоспу!

- Ми відпрацюємо,  Михайловичу! Ось тобі хрест! - розмашисто перехрестився Только.

- Хто це - ми? - здивувався дядько, - отого щиголя маєш на увазі, котрий в тебе за спиною стоїть? Так я його не знаю! Для чого чужу людину в двір приволік? - гримнув Пацюк.

- Тю, Михайловичу! - здивувався Только, - це ж Петько Петренко! Який же він чужий?

- Пика  може й Петькова , але то не Петько. Засланого козачка привів до мене, падлюка?! - дядько раптом звівся з-за столу. Зросту в ньому виявилося метрів під два, ПП аж зойкнув.

- Ти чого, Михайловичу?-  зблід Только,- придивись уважніше! Я ж тебе поважаю, ти знаєш!

Кремезний Пацюк  раптом з легкістю, дивною для його огрядного тіла, почав просуватися до ПП. Обличчя в нього було зовсім не дружнім і далеко не радісним й наміри, видно, також.

- Шановний! Шановний! - ПП виставив вперед руки, намагаючись відгородитись від дядька,- давайте почнемо з конструктивного діалогу…

Михайлович зупинився. Оглянувся на Толька й сказав:

- І ти мені розказуватимеш, що це Петько? Кого в двір приволочив, сволото?

Він, всією своєю немаленькою масою почав наступати на гундосого, той позадкував до хвіртки і по дорозі примовляв:

- Михайлович, да придивіться уважніше! - перейшов він раптом на «ви». - Це ж Петько! Петренко! Да що ви в самом ділі?

Михайлович різко зупинився, пальцем, наче халдея якогось, поманив до себе ПП. Той хотів було, за звичкою, послати куди подалі нахабу, але вчасно згадав, що зараз він тут  - не майже нардеп, а дядько - здоровенний, мов гора. На свіжому повітрі та на козячому молоці вони такі вимахують, чи як?

Тож, запхавши гордість куди подалі,  ПП підійшов до Михайловича. Той довго вдивлявся йому в обличчя. Нарешті смачно плюнув на землю і сказав:

- Чорт його душу знає! Наче ж Петько! Але відчуваю - є тут якийсь подвох! Дивись мені, - Михайлович замахнувся на ПП велетенським кулачиськом, той аж відсахнувся, - якщо почнеш по селу звиздіть, що я тут людей експлуатую, то зашибу. Поняв?

ПП в знак згоди захитав головою. Точно, цей Пацюк екстрасенс, з нечистим знається. Відчув же, що Петько, він тобто, не зовсім і Петько, подумав ПП і раптом, ні з того ні з сього запитав:

- А чому вас Пацюком прозивають?

- Чого це прозивають? - дядько пожував довгого вуса, - фамілія в мене така. Старовинна, між іншим, козацька.

- Ага, - сказав ПП.

- Що - ага? - гримнув Пацюк і додав вже тихіше, звертаючись до Толька,- знаєш, що робити. Ідіть працювати.

- Канєшно, канєшно, Михайловичу,- проспівав Только,- тільки б нам того…- він зам’явся, - поїсти б спочатку. В животі бурчить, в голові паморочиться.

Після цих слів у животі ПП дійсно забурчало так, що аж незручно стало перед людьми, хоча…які вони люди?  От якби в прямому ефірі такий звук видав! Сраму б на всю країну!

Пацюк спочатку набурмосився, а потім гукнув:

- Вєрко! - у відповідь мовчання, - Вєрко!!! Йди сюди!!! - гаркнув він так, що аж ворони із акації, що росла біля паркану, позлітали.

Через хвилинку на поріг вийшла, точніше, вилізла та, кого Пацюк кликав. У напівпрозорій довгій нічній сорочці, не дуже свіжій, але елегантній і дорогій. ПП вмів відрізнити дорогі речі від дешевих підробок. Густе, довге, біляве, давно не чесане волосся нависало над обличчям. Фігура струнка й навіть апетитна, визначив відразу ПП. Цікаво, морда ліца яка? Хоч би волосся підібрала, чи що?

Білявка й справді, голосно позіхнула й відкинула з волосся обличчя. Нардеп побачив у неї на нігтях залишки манікюра.

- Чого тобі? - прохрипіла білявка чи то застуженим, чи то прокуреним голосом.

Голос видався ПП знайомим. Він придивився у м’яте, але все ще привабливе обличчя жінки і мало не зойкнув: та була викапаною Лєнкою, його секретаркою.