Дарка з Охрімівки

Розділ 7

…Павлик порався біля плити. Побачив Ніну й обличчя його просіяло, мов мідна монета.

• Я думав, ти не повернешся,- раптом сказав він і обличчя малого спохмурніло, - а де той… батько?
• Блукає десь, - відповіла Ніна.
• Він завжди блукає! – махнув рукою малий.
• Павлику, а у нас часом борщу того не залишилося? – жалібно спитала Ніна.
• Ти голодна? – Павлик, як дорослий, змахнув руками,- і борщ є, і яєчні я насмажив. Кури гарно нестися почали, то вистачає.

Він проворно поставив перед Ніною тарілку з борщем і яєчнею.

Жінка взялася їсти. Нічого смачнішого вона за все життя не їла!

• А малі де? – раптом згадала вона.
• За хатою, у дворі. Ми їм пісочницю змайстрували позавчора, пам′ятаєш? – Ніна кивнула головою, ніби й справді пам′ятала, - то в них щастя – повні штани. Днями з тої пісочниці не вилазять. «Ти ба, - здивувалась Ніна, - пісочниця дітям за щастя. А я думала – телефони та планшети».

Вона раптом відчула, що втомилася. Чи від простого, ситного обіду її так розморила.

• Павлику,- покликала жінка малого рудька,- я, мабуть, подрімаю часинку. Потім встану і… займемося справами. Добре, - Ніна зам′ялась, та все ж додала, - синку.

Він був їй дуже симпатичний, цей малий, але дорослий не по рокам, рудань.

• Так, займемося справами,- вже крізь сон пробурмотіла Ніна, хоча поняття не мала, якими такими справами їй слід зайнятися.

Не встигла Ніна закрити очі, як побачила перед собою стару Пономаренчиху.

• Я тобі казала з ним в машину не сідати, чи ні? –взявши руки в боки і грізно звівши вицвівши брови спитала вона.
• Казали, - з нещасним виглядом пробурмотіла Ніна.
• Тепера сама викручуйся! – Пономаренчиха з пересердя мало не плюнула, - от же ж люди. Нічого в голові нема!

Вона хлопнула в долоні і щезла.

• Нінко, Нінко! – раптом заволав хтось. Ніна подумала, що то, може, Пономаренчиха вернулася. Вже хотіла було схопити стару відьму за руки й трясти до тих пір, доки вона не скаже, як викрутиться з цієї ситуації, але вхопила лиш повітря і… прокинулася.
• Нінко, Нінко! – це «хтось» почав уже тарабоніти у вікно, - виходь кажу! 

Ніна повернула голову до вікна. На неї дивилася жінка років 40-45, у блакитній косиночці і маленькими, гострими, мов у хитрого мишеняти очицями. З тих, хто все на світі знають, всюди пхають свого носа й чужим життям цікавляться набагато більше, аніж своїм, тут же зрозуміла Ніна. Ця гостроока відразу стала їй не  симпатична.

Ніна б із задоволенням відправила б її на три веселі букви, бо не любила спілкуватися з такого сорту людьми, але раптом подумала, що ця молодиця може бути цінним джерелом інформації. Треба було ж дізнатися, за кого їх з шефом тут мають.

- Чого тобі? - навмисно недбало сказала Ніна, відчинивши кватирку. Вона знала, що від такої показної недбалості тій захочеться говорити ще більше.

- Хоч би до хати впустила! - відгукнулась молодиця,- як собаку на порозі тримаєш.

- У вікні.

- Чого? - не зрозуміла жінка.

- Я тримаю тебе не на порозі, а у вікні,- сказала Ніна, - але заходь.

Молодиця підтюпцем побігла в хату.

- Чистенько в тебе, - прискіпливо оглянувши «хороми» сказала вона, - хотя, канєшно, не багато.

- Що маємо! - відрізала Ніна.

- Я чого прийшла… - молодиця безцеремонно гепнулася на табуретку, яка аж заскрипіла під її натоптуваним тіло.

- Ну і чого? - Ніна звела брови, роздумуючи над тим, як називати цю гострооку молодичку. Найбільше б їй, на думку Ніни, підійшло ім’я Хівря.

- Так твій по селу бігає, наче йому скипидару в зад налили, - пирхнула молодиця.

- А раніше що, не бігав? - обережно запитала Ніна.

- Чому ж ні? Бігав. Як нажереться, так його на героїзм і тягне. Або до Вальки Трегубової,- молодиця з цікавістю поглянула на Ніну - як та відреагує на цей випад.

«От падлюка»,- подумала Ніна одночасно і про ПП, і про цю гидку тітку, але змовчала.

- Що дивного в його біганині? - не зрозуміла Ніна, - раз він завжди так робить?

Молодиця раптом захихотіла, аж  заколивалося її кругле черевце.

- Так він не знає, як із села вибратися. До кожного, кого на вулиці зустріне, чіпляється: проведи мене до траси! Я -  народний депутат України, мені завтра на телебаченні виступати. Очамріти можна! Це вже точно біла гарячка!

«От телепеь!», - подумала Ніна, але в голос казала:

- То й що? Вибрався він з села?

- Так втім і справа! - знову захихотіла молодиця,- скільки його до траси не проводили, він все одно  біля ставка опинявся. Стоїть і волає: я народний депутат! Заберіть мене звідси!

- То  хай собі волає! - крізь зуби промовила Ніна.

Все таки  ПП, подумала вона,  герой тільки в своєму кріслі та на крутій «Бесі». Позаштатна ситуація і все -   героїзму хана.

- А не шкода? - раптом запитала молодиця,- все ж чоловік він тобі, не чужа людина. В лікарню б йому,- і знову гострими очицями - туди-сюди: як Ніна відреагує, що потім людям розказувати?

     - Мій чоловік - сама й розберуся! - відрізала Ніна.

Молодиця з подивом на неї подивилася й сказала:

- Якась ти не така, Нінко. Наче й не ти зовсім!

-  А хіба що? - запитала Ніна й подумала: цікаво, як поводила себе та, інша Ніна, за яку неї всі мають.

- Не плачеш, не клянеш свого виродка, на долю не жалієшся.

«Толку жалітися,  - подумала жінка, - наче від того щось зміниться».

Ніні вже до сто біса остогидло вести нікчемні діалоги з цією молодицею. Тим більше, вона не знала, як її звати, і це Ніну дуже напружувало. Спитати в неї ім’я вона теж не могла, бо чого доброго, ця гостроока всезнайка і їй білу гарячку «пришиє».

- Дякую за інформацію, - сказала Ніна, встаючи зі стільця й даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено, - мені пора… на город.