Охрімівка

Розділ 5

… Отямилася Ніна від того, що хтось смикав її руку і шепотів:

- Мамо! Мамо! Маааа! - цей «хтось» перейшов вже на голосний шепіт, бо Ніна не хотіла відкривати очі. Хто б це міг називати її «мамою»? Вона ж зовсім не мама. На жаль.

- Маааа! - заволав дитячий голос,- та вставай ти! Батько знову напився, біля копиці валяється! Зараз прокинеться - буянити почне. Минулого разу мало сусідам хати не спалив!

Ніна нарешті відкрила очі. Перед нею стояв хлопчик років десяти: рудий, смішний із ясно-блакитними очима. Він тримав за руку дівчинку років п’яти, а та в свою чергу тримала зовсім крихітну малечу - півторарічного, не більше, хлопчика.

- Мамо, - знову зашепотів хлопчик, - треба батька в хату переправити й у кімнаті зачинити, доки проспиться. Бо біда буде!

«Ти хто, хлопчику? - хотіла було спитати Ніна,- я тобі зовсім не мати»,- але горло чомусь пересохло і вона не змогла спромогтися на слово.

Замість цього хлопчина, який виявився дуже сильним як для свого віку, висмикнув її з ліжка й потяг за собою. Ніна, здивована, попленталась за малим. На ходу вона озирнулася навколо й зрозуміла, що знаходиться зараз у старій сільській хаті. Стеля була низькою, у стародавніх сволоках, підбитих для краси модними колись блакитними квадратами з пінопласту. Дешевенькі шпалери на стінах, древні тюлеві фіранки на вікнах, допотопна грубка серед великої кімнати. Але скрізь чисто й до ладу.

Діти мовчки тягли Ніну у глибину двору. Вони минули благенький парканчик, який, в очевидячки, відділяв двір від городу й вийшли, власне, на сам город, який, як здалося Ніні, сягав горизонту. На початку городу, під сінником (розміром з піраміду Хеопса) набитим тюкованим сіном під саму зав’язку, валявся ПП. У засмальцьованих штанях, задертій до самої шиї сорочці, подряпаною пикою, але точно - він.

- Осьосьо, красунчик! - тикнув рудий малий в нього пальцем,  - якби не батьком мені був,  то прибив би його, чес слово!

Ніна з подивом подивилась на малого. Для свого віку він виглядав надто дорослим, надто розважливим. Мабуть, добряче дісталося йому в житті. Менші дітлахи ходили за старшим, мов гусенята. Досі вони й слова не промовили й навіть не заплакали, побачивши п’яного батька.

«Тьху ти, напасть! - подумала Ніна,-  який він їм батько? Такий, як я мати».

- Діти, - нарешті спромоглася вона на слово,- ви хто взагалі?

Старший малий уважно подивився на Ніну і раптом зовсім по-дорослому присвиснув:

- Да-а-а,- протягнув  рудько,- добряче батько тебе вчора по голові гепнув, мамо. Он, з-під волосся навіть гуля виглядає.

Ніна автоматично піднесла руку до лоба й дійсно намацала гулю.

- Це не бать…- Ніна запнулася,- це не він, - продовжила далі, - це ми вчора в аварію втрапили. На мосту метро. В Києві. А може й не вчора, а позавчора. Не пам’ятаю.

Малий співчутливо дивився на Ніну.

- Який Київ, ма? - спитав він,- ти вчора весь день на городі на сонці стояла, доки я з малими бавився, їсти варив та хату прибирав. Увечері приперся цей…- він поглядом показав на ПП, - затіяв бійку, вдарив тебе сильно. Ти впала. Я перелякався. Але ти сказала - нічого страшного, пішла до хатини й заснула. Я не став будити. А цей - він кивнув головою в бік ПП,- на сінник поваландався.

Ніна в усі очі дивилася на дітей. Хто вони такі? Чому називають її мамою? Це що – дурний розіграш? Може десь тут, за оцією велетенською копицею, заховалися хлопці з якогось гумористичного шоу  надривають животи, дивлячись на те, який, мабуть, пришелепкуватий у неї зараз вираз обличчя.

Ніна раптом рвучко зрушила з місця і почвалала навколо копиці.

• Агов, хлопці, ви де? – гукала вона, зазираючи у всі шпарки між тюків. Руде хлопчисько слідувало за нею, тримаючи за руки малюків.
• Та відчепись ти від мене! – раптом заволала Ніна. Їй стало страшно, бо нікого, звісно, вона за копицею не знайшла.

Малий між тим, хоч і виглядав розсудливим та дорослим як на свої роки, явно збирався заплакати. Ніна зрозуміла – це через те, що вона на нього накричала. Їй стало соромно. Чого причепилася до дитини? Якщо й це й розіграш, то малого або примусили, або пообіцяли щось, на його думку, позаземне й неймовірне. Видно ж, що вони – не діти мажорів.

• Ну, добре, добре, не плач, - Ніна погладила малого по голові,- краще зізнайся: тебе найняли, аби мене й того дядька, котрий під копицею валяється, розіграти? Ну, шутка юмора така, еге ж? Щоб комусь було весело?

Малий нерозуміюче дивився на неї прозорими блакитними очима. Раптом Ніна подумала: а якщо це робота самого ПП? З жиру біситься, не знає вже чим себе розважити, от і видумав пригоду. Точно! Він! З нього станеться! Паскуда!

Ніна підтюпцем побігла навколо копиці до того місця, де пузом догори хропів ПП.

• Просипайся, наволоч! – Ніна, мов кішка стрибнула на ПП і почала гамселити його кулаками,- у мене мати в чужій країні, у лікарні, а тобі все іграшки? Розваг не вистачає? Б..ді та нічні клуби остогидли, а Мальдіви обміліли? Просипайся, кажу!

ПП раптом, відкрив очі і схопив Ніну за руки.

• Зовсім знавісніла, кішка ти драна? – голос ПП звучав бадьоро, наче в телестудії збирався виступати,- знову руки розпускаєш? Я, здається, тебе попереджав…

Його спокійний тон ще раз переконав Ніну у тому, що цей розіграш, справа рук ПП. Раптом Ніна вирішила – підіграю йому, щоб не зовсім дурепою виглядати.

• Що ж ти дітей лякаєш? – солодко-лагідно промовила Ніна, дивлячись прямо у яскраво-блакитні очі ПП. Вона хотіла було злізти з нього, як раптом зрозуміла, що ПП її міцно тримає й вирватися нема ніякої можливості. Пика в нього при цьому була задоволена, як у кота на Масницю.
• Яких дітей? – в тон їй спитав ПП.
• Та своїх же, - Ніна кивнула в бік рудька та малюків.

ПП подивився на дітей, потім знову на Ніну.

• Чиї це малі? – спитав він і раптом спохмурнів, - а де ми взагалі?
• Твої малі,- проспівала Ніна,- точніше наші. Мене мамою кличуть, тебе – батьком, але частіше називають просто – отой. Видно, дуже тебе поважають! – не втерпіла від кольок Ніна, - а ти під копицею валяєшся. Напився, кажуть вчора, як чіп, тепер ось почивати зволиш!