Частина 7. Полохливе щастя

Частина 7. Полохливе щастя

Я повернулася... і стала іншою...

Колись мене життя назвало грішною,

Колись мене життя удочерило.

Та я протрималась і не згоріла...

Перше, що Мія зробила, повернувшись додому, це придбала  пристойний смартфон і відновила в сервісі свого мобільного оператора сімкарту. Прогорнула контакти, щоб перевірити присутність потрібних номерів, і на мить зупинилася на одному імені, яке не давало їй спокою: “Ярослав...” - знов вогнем запалало в серці: іскорка до іскорки, жаринка до жаринки... Як то воно так виходить, що одна думка всередині випалює все дотла, не лишаючи й клаптика живого місця?.. “Ні! Не може бути! Не тебе мені бабуся напророчила! Не один ти, Слава, на світі... Є і неодружені, і не гірші, а... може, й кращі!” - згадуючи свою першу дорослу ніч із Ярославом, відганяла соромливі думки Соломія.

Слава... А від Святослава, як на зло ні слуху, ні духу. Уже який день на дзвінки не відповідає. “Поїду!” - вирішила, бо ж сама винна, ніхто її за язика не тягнув, дурниці молоти не змушував!

Соломія нашвидку одягалася, підбираючи вбрання. Вона повинна з’явитися дуже гарною перед хлопцем, щоб бути впевненою, щоб Святослав не зміг злитися на неї, щоб вони порозумілися. Дівчині здавалося, що він і є тим “Славою” (це ім’я вже стало сакральним для Мії). По всій кімнаті були розкидані речі: ті, що ще не встигла розібрати із відпустки і ті, що приміряла для майбутньої зустрічі із Святославом. Вона була впевнена, що у неділю він буде ще вдома, тому вирішила завітати без попередження. Нарешті зупинилася, подивилася на своє відображення у старому дзеркалі і таки наважилася. Вона ще раз посміхнулася сама собі і вилетіла із квартири кулею, щоб вимолити собі прощення... Або щоб просто помиритися, а там як уже вийде! На все була згодна, аби лише пробачив образу.

Усю дорогу Мія підбирала слова, та їй важко це вдавалося. Вона їхала громадським транспортом, бо, звичайно, її справи не йшли так швидко угору, щоб купити свій автомобіль чи хоча б замовляти таксі. Тому сторонні звуки її відволікали і нервували.  Ну, їй завжди було легше вигадувати нові візерунки та дизайн спідничок, аніж сердечні промови складати. І чого воно ото так важко їй дається, того дівчина не розуміла.

Навіть перед багатоповерховим будинком, у якому на сьомому поверсі жив хлопець, вона стояла кілька хвилин без руху. Їй було дуже соромно за себе, але відступати уже точно не було куди. До квартири вирішила йти сходами. Ліфтом якось швидко дуже... Чому люди так люблять себе мучити? Чому у 21 столітті ще не навчилися долати сумніви і вирішувати усе швидко і безболісно для себе? Навіщо картати себе і думати це нав’язливе: “А якщо...” Садо-мазо...

На кожну сходинку по слову, на кожен поверх по реченню - і промова готова! “Ну, все! Тепер можна і в ноги падати! Руки цілувати?.. До кінця життя у вірності клястися?.. ” - посміхнулася Мія, але сама дуже надіялася, що до цього справа не дійде, і вона не перетвориться на героїню любовних романів 19 століття Джоанни Ліндсей.

Хотіла постукати у двері, а вони самі прочинилися. Невпевнено гукнула раз, другий, та ніхто не озвався. “Невже двері в поспіху замкнути на ключ забув?” - майнула думка. Вирішила зайти до оселі, впевнитись. І тільки переступила поріг вітальні, як серце кров’ю облилося і все всередині обірвалося... Те, що хвилину тому було таким важливим, в одну мить втратило будь-яку вартість!

На гарному великому дивані під тоненьким пледом, що ледь прикривав оголені тіла, лежали в міцних обіймах її найкраща подруга Лора і віднедавна найкращий чоловік у її житті -  Святослав. Вони мирно сопіли у такт, виснажені після бурхливої ночі. За декілька секунд у голові Соломії промайнуло кількасот думок. І одна дуже дивна: “Та вони ж зовсім різні, як північ та південь, як плюс і мінус... Хоча, мабуть, так само, як і за законом фізики про протилежності, притягували один одного...”

Вона - плюс, а ти - мінус.

Вона - косинус, ти - синус.

Вона ікс, а ти - ігрек.

Вам не любов, а ігри!

У вас життя - парабола...

Виходить, я зайва була?

Не в розрахунках помилка,

Просто не в мій бік похибка.

Любові ядро плекайте,

Протони й нейтрони зшивайте!

А я залишаюся знаком питання

У чорній дірі кохання...

Життя таке непередбачуване і спонтанне, що абсолютно неможливо будувати чіткі плани чи приймати якісь остаточні рішення. Усі сподівання в один мент можуть розвіятися простим земним бажанням іншого...

Соломія, мов налякане мишеня, немов зовсім не торкаючись підлоги, задкувала назад до входу. Її серденько наполоханою птахою в клітці билося об стінки і рвалося назовні. У Мії було таке відчуття, що воно от-от по-зрадницьки вибухне, пробудивши щасливих коханців, і видасть невдаху з потрохами! От тоді неодмінно прийдеться розбиратися, щось виясняти... А їй так хотілося зараз просто побути на самоті, побродити самотніми зеленими вуличками, хоча б на мить забутися і забути...