Частина 5. Слава для Мії

Частина 5. Слава для Мії

Того ж суботнього вечора, коли Соломія тріумфувала на балу, але так необачно вляпалася у неприємності зі Святославом, Ярослав, стомлений, після напруженого робочого тижня, повернувся додому. Він скинув верхній одяг і, не маючи сил навіть повечеряти та прийняти душ, пішов до спальні. Там на нього уже чекав сюрприз...

- Ти кудись зібралася? - здивувався чоловік, побачивши Вероніку, яка тримала в руках валізу.

- Я йду від тебе, - спокійним тоном повідомила дружина.

- Куди? - не одразу зрозумів Ярослав, який точно не був готовий до того, що відбувалося.

Вони жили, на його погляд, чудово. Навіть жодного разу не сварилися. Мабуть, у цьому і була проблема. Ярослав стояв, не рухаючись, згадував їхнє недовге подружнє життя, але на його обличчі не здригнувся жоден м’яз.

- Прокинься, будь ласка! Я йду від тебе до іншого чоловіка! - Ніку дратував той момент, що чоловік не намагався її спинити.

- Надовго? - сонно перепитав Ярослав.

- Ти що, знущаєшся? Назавжди! Решту речей я потім заберу! - випалила Вероніка і, якось смішно і нервово поспішаючи зі спальні, грюкнула дверима.

Другий шлюб розлетівся на друзки так само швидко, як і перший. Ярослав розумів, що головною причиною того міг бути він сам, тому й не дуже злився на дружину. Замало кохання в подружньому житті - це вирок!

Соломія, після бурхливого і насиченого дня лишилася сам на сам зі своїми тарганами: “Ну і що ж зі мною не так? Навіщо я це роблю? Сама усе завжди руйную ще й за мить до щастя!” Вона лежала в холодному ліжку і тримала в руках телефон, на якому світилося повідомлення від Святослава: “Вибач, Міє, та я не хлопчик на побігеньках! Між нами все скінчено. Можливо, ти думаєш, що нічого й не було, та я вважаю по-іншому! Я тебе не звинувачую, бо розумію, що серцю не накажеш. Спробуємо перевести наші відносини в суто робочі”.

“Бабцю, бабцю... Навіщо ти мене покинула, коли так потрібна?” - звернулася Соля до фото, яке було її незмінним у житті ангелом-охоронцем. Вона притисла зображення міцно до серця і задрімала…

На хмільну голову завжди сняться сни. Але цей був такий світлий і чистий. Заспокоював, приголублював… Це сновидіння повернуло Солю у дитинство... Біжить Мія босоніж по зелених луках, що за селом, підстрибує, мов та кізочка, радісно, легесенько... Мчить до стареької жіночки з букетом польових квітів.

- Бабусю! - гукає лагідно Мієчка.

- Що, моя зірочка? - всміхається та.

- А чому ти мене зірочкою кличеш? Мама сонечком завжди називає, бо казала, що волосся в мене, як промінчики в сонечка! - белькотіла дівчинка, сідаючи до бабусі на коліна.

- Ти, онученько, зірочка тому, що розкидала я карти свої, оті, що ти грати ними любиш, і долю твою бачила... Бути тобі зіркою великою, яскравою... Прийде до тебе слава. Але, звичайно, якщо заслуговуватимеш! - проказала баба і поцілувала малу в носик.

- Це тобі! - простягнула прив’ялий букетик Мія.

- Дякую, мила, але більше не принось мені зірвані квіти, - розглядала старенька польові рослини.

- Чому? - дивувалася Соля.

- Бо вони мертві, - повчала бабуся своє золотце, ніжно погладжуючи по голівці. - Хочеш зробити мені приємно? Сходи та й посій у садочку різні зернятка, навесні пагони зійдуть, забуяють, і буде краса небачена серце радувати!

- Добре! Бабусю, а погадаєш мені ще раз? - заглядала допитлива дівчинка у руки жінки, які тримали карти.

- Ну, добре. Сідай зручніше і проведи лівою рукою на схід сонця по картах. Зараз дізнаємося твою долю! - розкладаючи якимсь дивним чином карти і промовляючи щось незрозуміло-заворожуюче та гарне, посміхалася бабця.

- Ти щось там бачиш? - не втерпіла Солечка.

- Жениха твого бачу! - розсміялася старенька.

- Тьху! Що ти таке кажеш? Я ніколи не одружуся. Мене хлопчики жабою дражнять! - насупилася дівчинка.

- А пам’ятаєш казочку, що тобі розповідала на ніч, про жабу-царівну? Дівчата-майстрині, коли підростають, стають царівнами! Думаєш, я даремне тебе шити та вишивати навчаю? Ага... Славою твого нареченого зватимуть.

- Гарно! - відповіла Мія і... прокинулася…

Вранці Соломія, окрилена сном, полетіла на роботу. Холодний дощ, який змушував подорожніх сутулитися під парасольками, відступав перед щасливою усмішкою Солі. Дівчина перестрибувала долини, немов у дитинстві класики, намальовані крейдою на шкільному подвір’ї. У цю гру вона завжди вигравала, як і в багато інших: піжмурки, квач, море хвилюється раз… Дитинство без інтернету мало свої переваги. Здавалося, вона була набагато впевненіша і сильніша дитиною...

Сьогодні пограю в дорослого,

Шукатиму кольору восьмого,

На річку дивитимусь з пристані,

Думки заплету розхристані...