Частина 4. Перший бал

Частина 4. Перший бал

З моменту підписання договору пройшло п’ять місяців, хоча, здавалося, вони тривали кілька тижнів. Робота кипіла в усіх напрямках. Будівництво салону та по сумісництву робочого цеху підходило до завершення. Мія наполягла, щоб майстерню будували саме на її ділянці, залишеній у спадок бабусею. Святослав, який тепер керував організацією усіх інвестицій, не заперечував. Місце і справді було вигідним: неподалік від міста, у приємному районі, ще й розпочинати з села було вигідніше інвесторам. Адже поки реклама назбирає охочих клієнтів, поки Соломія створить перші колекції, пройде трішки часу. А зайві витрати на оренду приміщень у Києві ніхто не хотів здійснювати. Тому село Вишневе чудово підходило партнерам.

Майже кожного дня Соломія їздила на свою ділянку, зустрічалася з будівельниками, обирала матеріали та обговорювала дизайн зовнішнього та внутрішнього вигляду салону. Вона не звертала уваги на втому, хоча дні у неї були скаженими: зранку перевіряла виконану роботу своїх помічниць, які працювали у невеличкому приміщенні біля станції метро “Оболонь”. То був старий офіс компанії “Стиль”, тепер у ньому не залишилося вільного місця: всюди шматки матерій, манекени, коробки із бісером, нитками та іншими важливими дрібничками.

Обладнання повністю закуплене! І не абиде, а у самій Фінляндії! Постачальником тканин і всієї необхідної фурнітури була фірма Загороднього. Вони ж займалися і основним ринком збуту та рекламною кампанією. Через тиждень планувалося гучне відкриття, на якому повинен був зібратися солідний контингент майбутніх клієнтів, спонсорів, дизайнерів, критиків та любителів модних показів. Представники преси теж запрошені. Отже, Соломія готувалася до свого першого у житті балу!

Надії мої рясні…

У пошуках місця …

Я хочу знайти свої

Загублені лиця..

У шелесті бальних па,

У трепеті вальсу, може,

Змарнілі мої вуста

Знайдуть собі пару схожу…

І буде німим сатин,

І тихо дзвенітиме бісер,

В очах заблищить бурштин

Від п’яних подій та іскор.

Надії мої ясні…

Мої заповітні мрії

З’явилися навесні

І сонечком гріють...

Протягом п’яти місяців, починаючи з першої зустрічі, Святослав  вперто залицявся до Мії. Щотижня без жодного приводу дарував їй квіти, запрошував у гарні київські ресторани, супроводжував до театру. Дівчина із задоволенням приймала всі його пропозиції, окрім однієї - стати його…

- Тільки не говори, що у вас нічого й досі не було! - не могла повірити власним вухам Лора.

- Ну чому не було... Ми цілувалися, - спокійно говорила Мія.

- І все? – не вгавала подруга.

- Ми довго це робили... Кожного разу майже до світанку! - замріяно відповідала дівчина.

Не у її правилах вдаватися у подробиці і розповідати про інтимні речі (цим вона відрізнялася від інших трьох подруг), але їй дуже хотілося поділитися своїми переживаннями з ними. А почуття були! І емоції, і потяг... О, як їй подобався цей галантний із невимовно звабливим поглядом чоловік! Святослав зводив її з розуму ніжними пестощами, пристрасними поцілунками і словами. Йому було важко стримуватися поряд із надзвичайною жінкою! Він розумів, що така вихована, така добра і щира дівчина варта кількамісячних мук, та все ж... Він дорослий чоловік! Він не може чекати її вічно! І це його дуже дратувало. Святик намагався приховувати свої емоції, та все марно. Тому пара сварилася через це.

А Мія... У конфліктні моменти згадувала Ярослава, і їй чомусь хотілося думати, що з ним було б усе інакше. Навіть поряд із новим коханим вона шукала знайомий сумний погляд, саме той, який востаннє бачила півроку тому, коли Ярик покинув її у розпачі на зім’ятих сатинових простирадлах...

- Ти ж його так зовсім скоро втратиш! Скільки уже можна Святослава за носа водити? - підтримала Лору уже кругленька Зоя, яка весь час щось жувала.

- Сама не розумію. Він такий класний, просто душечка. Але якось не хочеться поспішати… Боюся, сумніваюся ще... - виправдовувалася Соля.

- Невже ти й досі про Ярослава думаєш? - Лора не поділяла поглядів подруг, які могли роками згадувати якогось коханого, який точно не коштував і мізинця.

- Ну... Я не те, щоб думаю… Просто, інколи згадую, - знітилася Соля.

- Усе з тобою зрозуміло! Ти кохаєш того гівнюка! - чавкала яблучком Зоя, яка з такою цікавістю спостерігала за тим, що відбувається, ніби потрапила на театральну виставу і сиділа у партері.

- І зовсім не кохаю! Хіба що... трохи сумую... думаю... Ну, може, зовсім трішки ще кохаю... Але малесеньку грамулечку! - запевняла подруг Мія.