Глава 10

- Відкривай!

Влетів мені в барабанні перетинки голос Мар’яна, коли я все ж притягла  клятий телефон до вуха.

- Що? - з просоння я ніяк не могла прийти до тями.

-  Відкрий мені двері.

- Немає в мене ніяких потаємних дверей в комірчині й золотого ключика, - бурмочу я в трубку.

- Та, щоб тебе! Я тебе зараз задушу. Вхідні двері відкрий!!!

- Задушиш? То навіщо ж мені їх відкривати?!

- Я. Сказав. Відкрий. Ці. Бісові. Двері. Інакше. Я. Їх. Виламаю. - шипить він в трубку.

- Ти збираєшся ламати двері нечистої сили? Ти, що стоїш перед пеклом, а тебе не пускають?

- Лукія, я стою у ТЕБЕ під дверима. Будь люб’язна, відкрий мені двері, - філігранно опановує він себе для подальшої розмови зі мною.

- Мар’ян?! - приречено перепитую я.

- Твою бодай! Лукіє, вийди з солодкого дурману. Стягни своє дивно красиве тільце з ліжка й відкрий  мені ДВЕРІ.

- Та якого біса ти тут?

- Не випробовуй моє терпіння…

- А то що буде? Воно порветься, як старе дрантя? - стогну я.

- А нумо перевірмо? - щедро пропонує він.

Перевіряти не захотілося. Бо щось в його низьких й погрозливих нотках змусило повірити, що він, і двері виламає, і мій мозок винесе. Зітхнула. Встала. Натягла халат й пішла відривати йому двері.

  Мар’ян, залитий жовтим світлом ліхтаря, стояв притулившись до стіни. Гра тіні й світла танцює з почуттями й розкриває справжню втому. Таку давню, яка уособлює стан душі, коли під кінець дня, навіть, рухатися не хочеш. Ці багаті відтінки втоми, доповнені загостреними рисами обличчя, глибокою зморшкою між брів й темними колами під очима підкреслювали його виснажений стан. Витончена композиція вмотаної, до смерті, людини. Завершується оця симфонія поглядом. Його очі, наче жаринки, що тліють в сутінках. Та натомість блаженної теплоти й комфорту, які б відтінялися апетитною ноткою чуттєвості в його жовтих очах буденно проглядається злість.

  Він рішуче просунувся в дім. Поступилася й впустила його.

- Що ти тут робиш? - запитала я.

- В мене був важкий день. Пішли спати, - прошелестів він.

Мої брови поповзли вгору.

- Твоя творча уява уже геть землю під ногами загубила? - поцікавилася я.

- Помовч. Я несамовито хочу блаженної тиші в голові.

Втупився він в мене поглядом, який, певно, мав би призвати здоровий глузд до мене. Наївний. Три роки шлюбу його так і нічого не навчили. Та я знаю тисячі способів, як із тим здоровим глуздом на рівній лінії розминутися. Скептично загинаю брову.

- Що звірятка у твоїй голові поводяться, як олені в період гону?

- Які звірятка? - втуплює він в мене погляд. -  Хоча, стоп! Не відповідай. Просто мовчи.

- Ти приходиш проти ночі, бентежиш мене своєї затяганою фізіономією, видаєш коронну фразу «пішли спати» й говориш мовчи? Та мене просто роздирає цікавість. Що сталося, що ти приповз до мене, як до святої? Таргани у твоїй голові вибудували нову потужну інфраструктуру? Еволюціонували у щось нове? Видали новий план з захоплення світу? Ти зрозумів, що ти самотній, як в місяці в небі, й вирішив повернути щастя в моїй особі? За яким дивом ти прийшов? - з цікавістю поглядаю я на нього.

Тримався він добре. Спокійно. Витримано. Навіть байдуже. Тільки райдужка потемніла. Зробив повільний крок до мене, викинув вперед руку й боляче вп’явся в моє плече.

- Твій мозок працює з перебоями. Ще б пак. Стільки дурні видавати. Пішли.

Й він впевнено потягнув мене за собою. Дійшов до ліжка. Спокійнесенько почав роздягатися. Оторопіло на нього витріщилася. Він закінчив з ґудзиками на сорочці, зняв її й акуратно розвісив на стільці. Зайнявся штанами.

- Що ти робиш?

- Роздягаюсь. Спати в одягу незручно.

Підняла щелепу з підлоги й впала в питання, він оце геть схибнувся на ґрунті розлучення, чи у нього є якийсь план?

- А в дідька ти це робиш в мене вдома? - пискнула я.

- Лукія, мені потрібно кілька годин поспати. Тобі теж. Потім поговоримо, - втомлено пробурмотів він.

В моїй голові перекотилися різномасті думки й не скажу, що вони були цензурні. Мар’ян подібним не страждав. Він підкрався до мене, наче ягуар на полюванні й миттю вкинув мене в ліжко. Поки я бовталася в спробі розплутатися з халата, Мар’ян підгріб мене під себе.

- Спи, бідота! - рикнув він мені на вухо.

Зручно вмостився, зітхнув й за хвилину тихо засопів.

 Мої спроби видертися з обіймів успіхом не увінчалися. Його рука міцно мене притискала до себе. Такою близькістю, я страх як була невдоволена. Але моє зрадливе тіло реагувало на нього цілком звично. У нього ніяких обурень не було. Гаряче чоловіче тіло поряд викликало відчуття тепла й захищеності, бажання розплавитися в цьому теплі й пірнути у нірвану й сором’язливе жадання гайнути в інший Всесвіт й загубитися на його просторах. Страхітливо!!!Жахливо!!!Гірше не придумаєш!!! Я лежу в ліжку зі своїм колишнім й це шахрайське рило мирно спить, а я мучусь прагненнями душевності. Це не входило в мої плани!!!