Телефонний дзвінок застав мене за чашкою трав’яного чаю з домінантними нотками лемонграсу. Ніжний цитрусовий аромат дражнив рецептори й нагадував про м’який смак розкішного трав’яного збору.
- Слухаю, - неохоче відповіла я на дзвінок.
- Лукія Дмитрівно, це Микола. Тут…- він важко видихнув, - треба, щоб ви приїхали на дачу. Ваш батько…ви просили повідомляти, якщо щось буде траплятися, - квапливо додав він. - Він, в компанії своїх помічників, привіз дівчину…і явно проти її згоди…
Серцебиття прискорилося, руки затремтіли, в горлі з’явився клубок, який не давав говорити.
- Лукія Дмитрівна, ви говорили вам дзвонити…- розпачливо прошепотів охоронець батька.
- Так. Я зараз буду, - змогла я виштовхати з себе слова. - Хто з ним?
- Денисов та Костюк, - полегшенням видихнув він.
- Зрозуміла. Виїжджаю, - впевнено відповіла я.
Мені б ще ту впевненість. Твою нехай! Думки хаотично заметалися. Руки ходили таким ходуном, що навіть не відразу змогла одягнутися. Нервово видихнула. Кілька разів глибоко вдихнула та повільно видихнула. Я ж до цього готувалася. У мене є план. Треба лише згідно з ним діяти. Нагадала я собі. Ще раз видихнула. Ідея з планом спрацювала. Я зосередилася на планові, а не на своїх відчуттях панічного жаху й страху, що паралізовував. Номер телефону я вже навіть змогла спокійно набрати.
- Лукія Дмитрівно, чим завдячую такому пізньому дзвінку? - пролунав до гидкого життєрадісний голос головного бухгалтера духовного центру.
- Сергію, я знаю, що ти взяв гроші центру та можу це довести.
- Що?! Що ти таке говориш?! - спробував він потягти час.
- Я їду зараз до батька. В тебе є максимум 2 години, щоб зникнути з обличчя Землі.
- Чого ти мені про це кажеш? - врешті задав він розумне запитання.
- Бо ми обоє знаємо чим це закінчиться, - сухо закінчила я розмову й відклала в сторону телефон.
Я попередила. Рішення за ним. Якщо буде розумний, пораду прийме. Якщо ж ні… То я потім буду зі своєю совістю розбиратися.
Зараз би трішки вирівняти емоції. На одному страху далеко не заїдеш. Очі у нього великі, так відразу й не зрозумієш, на скільки перебільшені ті візерунки майбутнього, які він малював. Але страх заправляв балом й щедро підкидав, що буде, коли я підпалю гніт. Це майже, як знати, що напевне отримаєш на горіхи й все одно туди йти. Мій батько, здається, кожного дня все більше з’їжджав з розуму. Й це все жахало просто до смерті. Лякав його геніальний інтелект та психічна нестабільність. Зводила з розуму непередбачуваність його дій та спалахи люті. І я боюсь. Боюсь його гніву. Боюсь знову відчути на собі його незадоволення. Боюсь, що я знову промовчу, коли він буде когось знищувати зі свого оточення. Скільки б про силу волі не розповідай, а страх все одно нікуди не зникає.
До Конча-Заспи я доїжджаю нереально швидко. Кидаю машину й квапливо йду до будинку. Двері мені відкрив Микола. Поглядом показав на підвал. Кивнула. Потрусила головою. Вперед і з піснею. Музику, вереск дівчини й дикий сміх я чула ще на сходах. Веселощі в розпалі. До болю прикусила губу й змусила себе продовжити спуск. Двері я відкрила з кам’яною мордою. Картина, що розкривалася перед очима змусила тільки холодно промовити.
- Вибачте, що заважаю та справа нагальна.
Дивлюсь на напіводягненого батька, ігноруючи напівоголену, заревану дівчину й двох телепнів, які саме з нею розважаються.
Першим на мене зреагував мій батько. Воно й не дивно. Типаж дівчини схожий з маминим. А я її майже копія. Навіть не знаю, кого він зараз бачить її, чи мене. По хребту ковзається страх.
Він довго дивиться на мене, перш ніж в його розширених зіницях з’являється крапелька осмисленості.
- Лукія, що ти тут робиш? - гарчить він.
- Треба поговорити. Це терміново,- витримую його погляд, що продавлює здається, аж до підлоги.
Він переводить погляд на дівчину. Два його поплічники завмерли на місці. Логічно, без нього нічого не робиться, бо у гніві він страшний. А роздратувати його, простіше простого. Вони чекають. Дівчина тихо виє. На обличчі батька застигає лячна посмішка.
- Говори, - дивиться він на мене й застібає ґудзик на штанах.
- Дівчина зайва, - сухо промовляю.
В голові у батька схоже чиста анархія. Він спокійно дивиться, як я підхожу до дівчини, вона від жаху повзе від мене й розпочинає по новому підвивати, ривком підіймаю її, тягну за собою, відкриваю двері й з силою виштовхую в руки Миколи, закриваю двері.
- У нас проблеми. Серед твоїх підлеглих щур. І він запустив лапу в гроші центра. Уся інформація в тебе на електронці… - дивлячись в очі батькові чітко описую ситуацію.
У батька очі поступово наливаються кров’ю. Це виглядає захопливо і моторошно водночас. Якщо зрада для нормальних людей - це боляче й неприємно, то для батька - це щось надто особисте. Він вважає, що занадто високі ставки у цій грі за владу і якщо зрадив один раз, то зрадить і вдруге. І кожна зраду він сприймає, як удар особисто по ньому. Зраду він НЕ ПРОБАЧАЄ. НІКОЛИ. НІКОМУ. Про це знають усі. Й нахабство Сергія мене навіть дивує. Невже він справді думав, що йому минеться? Батько дістає телефон. Відкриває пошту. Дивиться. В цей час ми усі троє навіть дихати боїмося, аби не привернути його пильної уваги до себе. Серце вибиває свої 120 ударів за хвилину. Але я спокійна. Я чекаю. Й лють на його обличчі стає винагородою. На своїх помічників він дивиться так неначе готовий їх рвати голими руками. Від його погляду по моїй шкірі біжить мороз. Його гнів бере ще вищий щабель і погрожує вилитися в безконтрольну злість і жаху помсти. В його очах буйно палахкотить оскаженіння.
#1129 в Жіночий роман
#4213 в Любовні романи
#1976 в Сучасний любовний роман
пошук істини, гумор та протистояння характерів, кохання не купити
Відредаговано: 15.02.2021