Глава 7

Вночі, замість того, щоб спати мозок розпочинає прокручувати побачені світлини з місця вбивства. Тож прокинувшись, набираю номер Олександра Олександровича, слідчого, що колись займався справою мами, а тепер перебуває на заслуженому відпочинку. Вірніше сказати, що перебував, аж доки я його не знайшла. За ним довелося побігати й переконати його у серйозності своїх намірів. Переконався. Й тепер терпить мене. Я хочу знайти вбивцю мами, але я не вмію вести розслідування. А він вміє, але не хоче. От і вийшов наш тандем…

   На зустріч я поїхала ще на світанку. В Сан Санича поєднувався рідкісний божевільний жайворонок з віковим безсонням. Як тому безсонню не бути, коли він спати вкладався в сильно дитячий час? Ось і сьогодні, Олександр Олександрович поливав квіти, які йому дісталися у спадок від покійної дружини та азартно лаявся.

   Клянуся, деякі кучеряві вислови я чула вперше. Поки я відходила від вражень Сан Санич вже навіть перестав пояснювати гортензії в яке саме місце він засуне її корінці, якщо вона спробує ще раз засохнути.

- Явилася бандерівочка, - єхидно привітався старий.

- І вам доброго здоров’ячка!

- Щось відчуваю лівою ниркою, що ти мені його зараз поправиш,- покосився він на мене.

- Не знала, що у вас є задатки віщого ворона.

- Тьфу ти, чума! - фиркнув він й потяг шланга до господарського приміщення.

Я залишилася насолоджуватися ранковою свіжістю, милуватися краплинами води від яких відбивалося сонце й тішитися величезними рожевими квітками гортензії. Пишною оздобою літнього саду. Крихітний садочок на ділянці був охайним і доглянутим. Щось навіть у своєму захотілося посадити.

- На веранду йди. Чого чекаєш? - гукнув він до мене.

Олександр Олександрович - це такий собі класичний старий буркотун. Характер у нього звісно ще той. Та й на пам’ять він не жаліється. Спілкування з ним одна радість…

На веранді стояв стіл з чайником й зручними садовими кріслами. Я вмостилася. Й тут же переді мною господар поставив чай і здобу у кошику. З досвіду знаю, треба їсти. Беру пухку булку розрізаю, намащую маслом і їм. За що отримую схвальний погляд Сан Санича.

- Що ж ти таке здохляче?

- Я нормальна. Просто я умію гарно підібрати суконьку. Але думаю ті жіночі хитрощі вам нецікаві.

- А що, ти так жалібніше виглядаєш? - поцікавився він. - І є йолопи, які на це ведуться?

- Таких більшість. Вони споживають ту картинку, яку я дала і навіть не намагаються думати.

- Біда з рівнем освіченості громадян, біда.

- Уся ваша робота на цьому трималася. Тюрми переповнені поганими брехунами.

- Ісусоругателька, ніц в тебе святого! - навіть добродушно посміхнувся він.

  Тема, що я донька пастора у нас відкрита для усіх кольорів спектру знущань. Сан Санич собі ні в чому не відмовляє.

  Від подальшого красномовства мене врятував кіт. Ну як кіт, такий здоровезний котяра, котрий, коли по вулиці йшов, то усі собаки від нього тікали.

- Хан, паскуда така, де шлявся? - відсипав він уваги коту.

Кіт видав утробний нявкіт й голодними очима подивився на мою булочку. Мало не подавилася.

- Що паскудник, знову по сусідах шкодив? Ще один зальот й дзвоники твої відріжу.

Лагідно проговорив Сан Санич до кота, насипаючи йому їсти. На погрози кіт й вухом не повів, певно, чув вже не раз, зате так накинувся на їжу, що я аж пальчики на ногах підібрала.

- Кіт тут увесь район тримає?

- Та міське, що тут можна ще сказати. От, який нормальний кіт піде до сусіда бити його кота? Тільки міське, життям нелякане. Заліз гад до сусіда, вкрав рибу, господар його застукав на місці злочину й цей, лев савани, рибу в зуби й протаранив москітну сітку сусідові. Сусід приніс те, що від неї залишилося. Витрати відшкодував. Чогось кіт щиро вважає, що все, що бачить, те його.

- Моральними принципами він явно не обтяжений.

- В тобі теж тих принципів небагато. Зате по під кришечку гонору й хитринки. Ох і намішав же Бог меду з перцем.

- А ще наділив красою і розумом… - хмикнула я.

- Ага. Тільки з місцем розміщення твого розуму промахнувся. Бо живе твій здоровий глузд поза атмосфери. Й не кожний смертний в такі височіні долітає.

- Кокетуєте? Та я геть позбавлена марнославства, - картинно повела я рукою поправляти волосся.

- Дай ладу моїм оченятам! - скосив він очі на небо, а потім перевів погляд на мене. - Ні! Дива не сталося, таке ж незугарне, як і було.

- Навіть слів марнувати не буду, - образилася я.

- Аби ж то…- якось навіть мрійливо пробурмотів він. - Так! Чого від мене хотіла?

- Допомоги, - тяжко зітхнула я.

Дістала з сумки планшет й відкрила світлини з місця злочину. Сан Санич, невдоволено глянув на мене, дістав окуляри зі столу й взяв мій планшет. Роздивляючись перегорнув кілька світлин.

- А ти тут яким боком? - задумливо потер він лоба.