Глава 4

      Переводжу погляд на Гордія Олександровича. Він похмуро вдивляється, чи то в дорогу, чи то у своє примарне майбутнє й нервово постукує пальцями по керму. Й виглядає при цьому так, наче його улюблена наложниця виявилася всього лише плодом його хворої уяви, а він уже з нею… намріяв усякого цікавого. Що поробиш, життя не буває справедливим, проте буває цікавим…

   Він припарковує машину. Ще хвилину сидить. Певно збирається з силами, думками, духом, здоровим глуздом…з чимось дуже необхідним, без чого наша поїздка буде даремна. А потім рішуче виходить.

   Я слідую тінню за Гордієм Олександровичем. Геніальних ідей, що робити, у нього схоже немає. Тож він не став вигадувати щось нове й почав робив все те, що до нього вже робили слідчі.

   Й ми, о десятій ранку, розпочинаємо ходимо по сусідах багатоквартирного будинку в якому жила Павлина. Логічно, що нас чекав перший сюрприз, попри різномасті карантинні заходи, люди все ж їздять на роботу, а не сидять дома. Другою несподіванкою, принаймні для пихатого принца, стало те, що людям байдуже…й що з тобою, навіть, говорити деякі не будуть… Ще б пак! Він був прямий… як лом. У нього над головою висіло великими буквами «САМОЗАКОХАНИЙ МУДАК». Й в розслідуванні він тямив так само як і осел у завоюванні світу. А ви бачили, як осли підкорюють світ? Ось і я про те… Хоча, якщо припустити, що тварини були такими ж розумними, як і ми…то однозначно акули та косатки розпочали б боротьбу за владу під водою. А великі хижі тварини, мали б шанс домінувати на суші. Потім вони знищували б один одного й до влади прийшли б шимпанзе, горили й бонобо. Далі нудно, людство продовжило б прагнути їх знищити, а ті не прагнули б вижити. Але, як на мене, то найстрашнішими були б наділені інтелектом бактерії, мікроби та віруси. Навіть уявляти не хочу, що було б, бо усі вони живуть і у нас всередині. Й ці примітивні форми життя, нас би напевне здолали.

    Й поки я ганяла думки про перипетії життя, Гордій Олександрович оговтався від пережитого, дійшов до дверей наступної квартири й натиснув на дзвіночок. Після тривалої тиші, коли він уже втратив надію побачити сусідів дома, за дверей долинув старечий, деренчливий голос з класичним запитанням «Хто там?».

   Гордій старанно пояснив хто тут. Жіночка у відповідь прокричала, що нічого не знає й не треба тут ходити. Гордій спробував пояснити ще раз, що він хороший і хоче всього лише поговорити. Жіночка не повелася на солодку мову й істерично закричала про хулігана і міліцію.

    На Гордія, без сліз, не можна було глянути. Ось тобі ситуація, коли ти весь такий молодий, перспективний, з піднесеним до небес відчуттям самовдоволення стикаєшся з суворою реальності у вигляді старенької жіночки, якій щиро плювати, як високо ти піднявся. Я такого інтерактивного цирку давно не бачила. Й  уже задоволення отримала по самі мигдалини.

   Очманілий від вражень принц стояв під зачиненими дверима з виглядом розлюченого бика, здавалося ще трохи й опустить роги та піде на таран. Ні. Втримався. Вихолощені емоції взяв під контроль. Заскрипів зубами й пішов до інших дверей. 

   Рішуче натиснув на дзвінок наступної квартири. Роблю ставки, що буде, коли хтось загляне у дверне вічко й побачить цю злобну фізіономію? Але тут живуть безсмертні люди. Двері відчиняються навстіж. У дверях з’являється розтріпаний й злий хлопчина в розтягнутій футболці й безрозмірних шортах. За допомогою короткої ненормативної лексики він цікавиться, що нам треба.

     Дольському тяжко пригасити внутрішній сказ й не скинути на цю бідоту увесь свій гнів. Від силкувань тримати себе під контролем у нього вже жилка на скроні смикається. Але титанічними зусиллями він опановує себе. Й ще раз намагається пояснити, що він хоче. Потішилася його витримкою. Очко на його користь й марміт у подарунок.  Хлопчині такі поняття, як ввічливість та повага в принципі незнайомі. Гордій з шумом видихає. Й пропонує хлопцеві оплатити його час та розповісти про свою сусідку.  Жадоба перемагає.

     Хлопчина хмурить лоба, презирливо кривить губи загадуючи Павлину. Про сусідку відзивається, як про цяцьковану фіфу, якій на усіх начхати. Згадує, що бачив її з різними чоловіками. Навіть скупо описує кількох. Й впевнено вказує на Гордія Олександровича. І у гордовитого принца розпочинає смикатися лівий кутик губ.  

    Я вже очікую зриву, від цього зразку емоційної чутливості. Але дерев’яний принц закінчує з хлопцем й ми йдемо далі.

    Поверхом вище квартири Павлини, двері нам відкрила худа, як тростина жінка. Її вицвілі очі були заповнені неспокоєм А погляд, або ж блукав, або завмирав на тобі. Від чого складалося враження, що вона готова щосекунди зірватися з місця й кудись бігти. На питання жінка не відповідала, а розповідала щось своє з далекого дитинства.

   Змучена матір з двома маленькими донечками, на поверх нижче від квартири Павлини, теж нічого, окрім того, що бачила, як Павлину підвозять додому різні машини, не змогла розповісти. Молода матуся з однією дитиною, що кричала не замовкаючи, а іншою, що постійно щось хотіла, вгнала Гордія Олександровича на край безодні. Реалії життя - досить жорстока річ.

    Звісно, найбільше людину цікавить вона сама. Її власні почуття, відносини, місце у світі. А байдужість пояснюється тим, що з потоком щоденної інформації людська психіка не встигає емоційно відреагувати на всі ті подразники. Ми переглядаємо самі лише соц. мережі й уже дивуємося, співпереживаємо, співчуваємо, дратуємося, злимось. Й від того вже втрачаємо сон і спокій. Й, щоб остаточно дах не потік, психіка вважає за потрібне замінити емоційну реакцію на розумову. Й душевні рухи, перетворилися на розкіш. От і маємо покоління емоційно рівних людей з приклеєними усмішками за якими вдало маскується байдужість.