Глава 2

   Мій дім, в тихому й спокійному пригороді Києва, потопає в зелені. Дбайливо підібрані квіти й кущі тішать око й радують серце. Гаряче бажання, наявність часу, творчий підхід й деякі кошти дозволили створити цей райський куточок, який дарує комфорт й гарний настрій.

    Зелень, природність, несиметричність і все заворожує величчю флори. Вдихаю чудовий аромат. З теплими емоціями оглядаю наповнену фарбами клумбу, поки не бачу кота, який качається у м’яті. У моїй улюбленій м’яті!!! Й моє право око розпочинає смикатися.

 Дуже хочеться пояснити коту, що він неправий. Бажано віником. Видихаю. Ласка, любов, турбота…

- Та, щоб тебе миша копнула! - спокійно бурмочу я. - Чого я можу залякати й змусити діяти, так, як мені потрібно, людей, та не можу бути непохитним авторитетом для кота? Просто на межі містики. Ти ж, моя радість, зовсім не улюблена кішка Карла Лагерфельда, якій можна все. У тієї кішки є свій інстаграм, вона за знімання отримувала скажені гонорари й мала успадкувати 200 млн доларів. Та навіть я, по зрівнянню з тією кішкою, невдаха. Тож соціально прийнятний лацюга, вслухайся у мій низький тембр голосу. Я дуже незадоволена, що ти поганець, дорвався до моєї м’яти. Такі ігри неприйнятні, - суворо та непохитно проводжу я межі поведінки.

   Моєю промовою кіт не вразився й навіть з жалістю на мене глянув.  Від душі прокляла ту мить, коли цей кіт надумав у мене вдома завестися. Як тільки мій колишній чоловік забрав речі, відразу з’явився кіт. Либонь, то моя карма - якась падлюка поряд мене таки має бути.  

   Тяжко зітхаю, але йду на кухню й турботливо насипаю котові їсти. Тільки потім роблю собі чай. Я голодна та втомлена. Поки заварюю дуже заспокійливий чай, принюхуюсь до розкішного букета з лаванди. Кажуть, що запах лаванди, заспокоює й допомагає від безсоння. Припускаю, що в моєму випадку, тією лавандою, треба обкластися з ніг до голови, бо я щось…НІ трохи…НЕ спокійна. Сон, спокій та адекватність - це взагалі мої улюблені міфічні речі.

    Їм кашу. Я майже на вершині блаженства. Коли з їжею закінчено, неохоче встаю. Верчу в руках флешку. Налаштовуюсь на роботу й переходжу в кабінет.

    В кабінеті панує класика та стриманість. Кожна дрібниця має значення, а будь-який предмет меблів функціональний та комфортний. Зручне шкіряне крісло. Гарне освітлення. Стелажі й відкриті полички для тек та книг. Оформлення у світлому кольору. Все виглядає органічно. Родзинкою та головною окрасою кабінету є позамежно дорога техніка. 

   Поки завантажується комп’ютер згадую, що я знаю про загиблу. Попри те, що вона була донькою вірного соратника батька та одного зі співзасновників духовного центру, я з нею мало перетиналася. Але й за коротких зустрічей пам’ятаю, що дівчина була з претензіями. Запальна, з холеричним темпераментом й з дуже суб’єктивним відношенням до життя. В негативній ситуації - звинувачує усіх довкола, в позитивній - одна вона варта поклоніння. Її батько переконаний, що вона ніжна і любляча донька, а ті хто знає її дещо ближче, більш схильні вважати її рідкісною гадиною. Схоже, що ще та актриса погорілого театру.  

  Зітхнула й перевела погляд на флешку.

- Поїхали, - прошепотіла до себе.

 Розпочинаю зі світлин місця злочину. Павлину знайшли в її квартирі. На тілі 23-річної дівчини було 25 ножових поранень. Моторошне видовище. Зупиняюсь. Тяжко ковтаю в’язку слину. Закриваю світлини. Відкриваю наступний файл й читаю звіт судмедексперта. Сухі факти й висновок, що смерть настала через отримання поранень несумісних з життям.

  Задумуюсь.  Що ж з тобою сталося? За що з тобою таке скоїли? Хто тебе вбив?

  У слідства є підозрювані. Серед них і її наречений. Але доказів, що саме він таке з нею зробив, немає. Сам Гордій Олександрович розпинається, що він до цього не причетний й копитами землю риє в спробі знайти убивцю. Думаю, якби його було за що зачепити, то безутішний батько йому уже б душу вийняв за доньку.

        Гордій Олександрович Дольський ще та безпринципна особа й втілення молодої порослі з несамовитим бажанням отримати усе і відразу. Й задля досягнення своєї мети він впевнено йде по головах. До людей у нього виключно споживче відношення. Використав - викинув. Як на мене, то поєднання навісноголової дівки й загонистого молодця від початку було приречене. Чи тільки я це бачила? Може у них було б типове життя цинічного хлопака, який підняв себе з низів і розбещеної золотої дівчинки, яка ні в чому не знала відмовки? А може вони сходили з розуму від щастя й кохання та тішилися єдністю душ? Я ж не провидиця. Й так же хочеться повірити в чудову казку, та прийнята доза реальності спиняє. Переходжу до соцмереж.

    Соціальне життя Павлини майоріло селфі й частими постами. Від їхньої кількості перед очима вже миготіло. Тільки зусиллям волі зібрала себе в гурт. Я з льоду. Я кремінь. Мої нерви з титанового сплаву. Мій мозок працює, як процесор. І я спокійно порину у цей світ хронічного селфітіс, та переживу без емоційних втрат цю демонстрацію щасливого життя.

    Губи, нігті, зачіска, суконьки, білизна, коштовні дрібниці, розкішні букети, все, аби подружки здохли з заздрощів. Все, аби можна було довести світу, що ти успішний, впевнений, досконалий та щасливий. Тільки впевненій людині не обов’язково ділитися з усіма своїми планами, або надбаннями. Самодостатня людина й так знає чого вона вартує.

    На інтимних фото я спинилася. Це вже була навіть не емоційна та психологічна порожнеча - це безодня. Й судячи з того, як часто змінювалися молоді люди на світлинах, Павлина постійно займалася пошуком людини, яка б заповнила цей емоційний вакуум. Й постійні чоловіки довкола - це спосіб уникнути самотності. Та тільки ще нікому не вдалося знайти зовні те, чого людині не вистачає з середини. Й точно їй би в цьому не допоміг Гордій. Бо він сам емоційний голодранець.