Епілог. Серафіна

Здається, я не спала всю ніч. Чи то виною був той самий м’ятний чай, чи то мої нескінченні думи — але я все не могла зрозуміти, як мені далі вірити тим, хто оточував мене, людям і драконам. Останнім особливо.

Ми прибули в маєток Лунарісів ближче до обіду. Шрам уже давно був тут — грався зі своєю донькою в саду і, здається, безумовно насолоджувався батьківством. Я дивилася на нього з м’якою посмішкою.

А в душі камінь лежав мертвим вантажем.

Я зайшла до хати, привіталася з батьком при вході — він саме збирався в теплицю. Але побачивши моє обличчя, сповільнився.

— Доню, усе гаразд? — стурбовано запитав він.

Я натягнула усмішку.

— Буде, — тихо відповіла йому.

Перед нами були двері у вітальню — відчинені навстіж. Там моя мама сиділа на дивані й весело розмовляла про щось із Люсі. Вони хихикали так безтурботно й щасливо, що моє серце стискалося.

— Хочеш, я сам скажу? — зупинив мене Сокіл.

Я похитала головою.

— Разом, — відповіла йому одними губами.

Чоловік ніжно провів по моїй спині — вздовж усіх точок активації сили дракона.

Так, як це роблять батьки для своїх дітей — щоб ті повірили в себе. Я свою віру розбила вщент і тепер судомно думала, як її склеїти воєдино.

— Серафіно, ти повернулася! — радісно вигукнула мама, й усмішка одразу ж померкла в неї на обличчі. — Щось сталося?

— Так, мамо.

— Лесра? — Люсі стривожено встала з дивана.

Вона колупала пальчики один між одним і дивилася на мене зі страхом. Цей страх у її очах увесь час викликав бажання обійняти і втішити дівчинку. Скільки вечорів ми провели так разом? Я розповідала їй, як вчила все про рослини, як мріяла закохатися, чим жила й дихала.

Чи були її слова й поведінка брехнею? Увесь цей час?

— Мамо, відійди від цієї дівчини, будь ласка, — не своїм голосом промовила я.

— У сенсі? — мама схрестила руки. — Ти як розмовляєш, юна леді? Це твоя студентка! Що за «ця дівчина»?

Я не відповіла. Подивилася на Сокола й кивнула — у нього в кишені зберігалася пудра, найпростіший засіб зі стирання ілюзій. Його часто використовували в Алінґдоні після театральних виступів — щоби прибрати залишки декорацій зі сцени. Купити такий не склало великих труднощів навіть в Аеліоні. Він був дешевим і простим у виробництві.

Сокіл дмухнув пудрою в бік «Люсі». Вона навіть не сіпнулася. Мабуть, уже відразу по моєму обличчю зрозуміла, що я все знаю.

Ось чому за Люсі ніколи не приходили батьки. Ось чому Люсі з’явилася наче з нізвідки. Ось чому… Я витерла сльозу, що набігла, рукавом.

Люсі не існувало. Весь цей час за простою ілюзією молодості ховалася злочинниця і зрадниця драконів — Ліліт Ардена.

Мама від жаху і зневіри відчинила рот, прикрила його рукою і, охнувши, сіла на диван. І це вона ще не знала всіх гріхів, на які йшла ця дівчина.

— Шрам, відвези гарситу Ардену до королівської в’язниці, — наказав генералу, який підбіг, Сокіл.

Ліліт не пручалася навіть цьому. Тільки опустила голову, щоб волосся прикривало її обличчя. Я так і не дізналася, чи було їй шкода.

Я так і не дізналася, що в наших спільних вечорах було правдою.

Її та Яна Ардена стратили трьома днями пізніше.

Парватським ринком ще довго ходили чутки, що Ян був насправді напівкровкою, якому не пощастило в житті — його продали в рабство в Інгуан Го. А там він зміг побудувати кар’єру правителя.

Інші казали, він сам і створив це рабство, а потім утік з Аеліона в Інгуан Го і прикидався людиною — щоб його не посадили.

Треті називали його дияволом, який прийшов по душі чесних драконів. Останнє мені здалося зовсім недалеким від правди.

Й ось настав той день, який викликав радість і жах одночасно для мене — завтра мало бути відкриття нової, відбудованої Академії. Охорони тепер було на армію трьох держав, й особисто самі правителі приставили найкращих генералів для забезпечення порядку.

Валері теж провела перевірку будівлі на предмет дивних артефактів. Зробила висновок, що все гаразд.

— Хвилюєшся? — шепнув мені на вухо Сокіл.

Його губи торкалися моєї шкіри. Мурашки пішли майже миттєво. Я закусила губу.

— Цього разу все має вийти, — промовила я і обернулася.

Пірнула в обійми чоловіка.

— Я ж поруч, як може бути інакше?

— Минулого разу ти теж був поруч! — я жартівливо ляснула його по грудях.

Накачаних, твердих. Аж пальчикам неприємно стало. Але виду я не подала.

— Минулого разу я був за вказівкою короля, — Сокіл нахилився до моєї шиї і перейшов до вкрай… спокусливих поцілунків.

— А цього разу що інакше? — я реготнула.

Сокіл мовчав. Мої очі округлилися.

— Ні, — у невірі пробурмотіла я. — Ти звільнився?!