Розділ 46. Сокіл

Я завмер. Я забув як дихати. Бачив тільки як сіпнулися рожеві локони. Як повільно дівчина повернулася до мене.

Ні… Ні, ні, ні, ні! Тільки не це! Тільки не Серафіна! Моя Серафіна!

Я сіпнувся до неї, попутно втрачаючи всю свою форму в туманній росі. Я хотів обійняти її, вирвати блакитного жука з-під шкіри, повернути контроль над розумом!

Ян-февн замахнувся, спрямовуючи щось гостре і блискуче в бік Еріка.

Життя поставило мене перед неможливим вибором. Перед неможливою ситуацією. Я не хочу… Я не можу… Я завжди був відданий Арту, і що я роблю тепер?!

Утік з-під його варти, щоб врятувати дитину й бути вбитим від рук коханої жінки? Це і є моє покарання за зраду?

За зраду Арта?

Тоді я готовий загинути від рук Серафіни. Краще так, ніж нести чужу загибель на своїх руках усе життя.

— А щоб твоєю мордою просо молотили!

Різкий крик дівчини змусив мене здригнутися. Вона вихопила якусь колбу в себе з кишені і з усієї сили вдарила правителя, який відвернувся до Еріка.

— Як ти… — пробурмотів він і впав без тями.

Я був готовий прилягти поруч із ним. Серафіна обтрусила руки.

— Ну й мерзенний тип, аж до мурашок пробрало. — Підняла голову на мене і знизала плечима. — Акутіфоліуси. Та речовина, яка відлякувала їх в печері, пам’ятаєш?

— Серафіно… — прошепотів я, а потім кинувся до дівчини. — Серафіно!

Я схопив її, обійняв з усієї сили — ледь не прикриваючи їй можливість дихати.

— Я пережив найгірші моменти життя, боже, кохана… Я кохаю тебе… Але більше ніколи так не роби, — рвано дихав я, притискаючи її до себе дедалі сильніше.

Відпустити зміг із майже фізичним болем — і тільки заради того, щоб Серафіна могла перевірити стан Еріка. Дівчина опустилася на коліна і швидко обмацала пульс, перевірила дихання. Потім дістала якісь трави із сумки. Зробила компрес і приклала до чола дитини.

— Це тимчасово полегшить біль, — дівчина похитала головою, — але потім потрібно уважно обстежити Еріка. Краще привезти його в маєток Лунарісів — у мами з татом більше досвіду.

Я кивнув.

Рукою знайшов пальці Серафін і міцно стиснув.

— Але як ти знайшла мене? Нас? Як ти дізналася, що Ерік тут?

Серафіна шумно видихнула й потягнулася до своєї кишені. Я очікував там усяке — артефакт пам’яті, перенесення, відстеження мого місця (а раптом!), але аж ніяк не квадратну коробочку із зеленою лампочкою. На мою найскромнішу думку, це не говорило ні про що.

— Що це? — спантеличено запитав я.

Відповіддю мені став шум літальних апаратів. До нашого острова летів ключ кораблів. І перш ніж я встиг сіпнутися для перетворення на форму драконів, Серафіна вимовила з м’якою посмішкою:

— Це підмога.

Квадратний артефакт виявився тією самою домовленістю, що була між Серафіною і Ксав’єром. Він мав подати зелений знак, якби погодився на її умови. Але червоне світло все горіло й горіло, що Серафіна перестала перевіряти артефакт.

— Доки не прилетіла до Валері, щоб знайти спосіб визволити тебе з в’язниці, — вона хмикнула, — там було задіяно багато різних засобів, не всі були легальними.

Дівчина почервоніла й заправила пасмо за вухо.

— Але саме там я дізналася, що Ксав’єр вижив.

— Цей лис вижив і дочекався Нойра?

Серафіна їдко посміхнулася і кивнула. Тобто Ксав’єр не планував погоджуватися на співпрацю з Аеліоном від початку. Проте тільки за допомогою цього артефакту міг домогтися допомоги від Нойра. Що ж. Кажуть, таргани виживають у будь-якій ситуації — цей був із таких.

З кряхтячим і квакаючим звуком кораблі Алінґдона приземлилися на вулканічний острів. Головний півень людського регіону підійшов до нас із витонченою пишністю.

— Добрий день, люба Серафіно, — надто солодко вимовив він і навіть руки свої потягнув, щоби поцілувати мою жінку.

Я завів дівчину за себе й зиркнув на правителя. Мовчав. Але погляд, сподіваюся, був страхітливим.

Ксав’єр ніяково прокашлявся.

— Дивлюся, ви вже самі тут упоралися?

— Не без вашої допомоги, Ксав’єре, — з-за мого плеча відповіла Серафіна. — Я про Валері, звісно.

Останнє, здається, було вже мені. Якщо Серафіна сподівалася, що ця інформація мене заспокоїть — не на того напала. Я щосили боровся з бажанням схопити її і забрати до себе в барліг. Уже не вперше таке!

— Тоді далі ми впораємося самі, — відсалютувався правитель Алінґдона й зі страхітливою усмішкою наблизився до Яна.

— А що вам потрібно від нашого злочинця?

І ні, я не захищав цю подобу людини і дракона — я просто особисто хотів посадити його за ґрати, з-за яких він би ніколи не вийшов.

— Він не… — спробувала зупинити мене Серафіна.

— Соколе, ваш запал завжди надихав мене, — награно блиснув білосніжними зубами Ксав’єр, — але, бачте, від самого початку певні домовленості з коричневим драконом мав наш колишній генерал і нині засуджений за воєнні злочини Фатіцкі… Що робить цього індивіда спочатку нашим злочинцем. А вже потім — вашим. Якщо від нього, звісно, щось залишиться.