Розділ 44. Хтось

До чого паршивий збіг обставин. Ці двоє обрали саме вулканічний острів. Здається, розвідка Алінґдона говорила про весняний? Тоді якого диявола я побачив лесру Серафіну, що сидить, немов квочка на гнізді під прихвоснем короля Артальда?

Я ходив із боку в бік. Вдалині скапувала вода зі сталактитів.

Вхід до печери я розчистив швидко. Чи то камінь якось розпушився, чи то була магія острова, яка очищала його від попередніх відвідувачів, але всередину я зміг потрапити порівняно швидко. Виставив колби із жуками по периметру біля входу й сів чекати.

Отже, прихвосня Артальда заарештували. Мій план, нехай і з невеликими корективами, але все ж діяв згідно із заданим курсом. Так, король змінився — несподівано й неприємно для мене. Я був упевнений, що старий просидить на троні весь час, що я виконую свій задум.

На жаль.

Але Артальд виявився вельми цікавою заміною. Можливо, навіть кращою — хто стане сумніватися в адекватності молодого й перспективного дракона? Я хмикнув. Тільки його прихвостень і міг.

Тепер — ні.

Правильно, Артальд, так і дій. Я розмірено потирав пальці між собою, вищир ширився на обличчі. Ти в моїй владі, Артальд. Аеліон ось-ось перейде до мене.

І тоді я не залишу і сліду від того, що побудувала королівська сімейка.

— Пробачте! — біля самого входу в печеру почувся хлоп’ячий голосок, майже дитячий. — Ви не бачили тут Сокола?

Я примружив очі. Малець дивився на мене й на десяток розставлених по колу банок.

— Бачив, — бадьоро відповів йому, — підемо… покажу.

Сокіл

Ерік.

Помах крилами, ривок, повторний помах, підмахнути для швидкості.

Ерік.

Швидше, швидше — і нехай дихання збивається, до біса його, дитина залишилася зовсім сама там, де ми із Серафіною ледь не залишили свої життя.

Ерік.

Мене схоплять. Шантель не зможе довго приховувати факт втечі — за мною відправлять цілий загін генералів, і метою їх буде бити на ураження. Зі мною більше не будуть няньчитися, і вибачатися більше не будуть.

Але мені все одно. Де Ерік?!

Я приземлився майже повністю знесилений — легені був готовий виплюнути з горла. Різко хапав ротом повітря, несила зробити глибший вдих. Туман розсіювався, з ним і моя драконяча форма, а я все ще не міг отямитися.

Але вже мигцем оглядав острів. Вдалині — вхід у печеру. Відкритий. Сильно сумнівався, що Ерік це зробив — радше природне відновлення островів. Або це, або те, про що я не хотів думати. Адже якщо ми тут були не самі, то все могло б бути тільки гірше.

Варто було мені тільки про це подумати, як я почув рик.

Дракона? Чи пантери? Зробив ще один глибокий вдих і затамував подих — весь перейшов у слух.

Тиша. Мертва.

— Ерік? — тихо покликав я.

Не знаю навіть чому. На всі легені кричати треба було. Але в голові все сплуталося — давно не їв, не спав, здається, не пам’ятав навіть, коли по-справжньому жив. Здається, з моменту вибуху Академії.

Рик повторився — низький, глибокий. Це був дракон, причому явно не молодого покоління.

Я рвонув уперед. Щосили біг до печери, з якої задом наперед вилазив масивний коричневий дракон.

З його ніздрів виривався сірий дим, його очі були звужені від різкої зміни освітлення, а в роті… Я побачив, що щось виднілося в роті в монстра — маленьке, крихке, ледь помітне.

Я придивився. Коротке стрижене волосся. Зеленуватий одяг із кількома кольорами, які так сильно подобалися моєму учневі. Повислі мляві руки.

— Ерік! — я заволав не своїм голосом, який повільно переходив у рик дракона.

Я перетворився майже миттєво. Ніколи ще не переживав такої стрімкої трансформації — але в ту мить я був готовий рвати й метати, і винищувати коричневого виродка, що нашкодив дитині.

Я не бачив крові. Чи то дракон вкусив акуратно, чи то просто не встиг закінчити розпочате. Я сподівався на останнє. Що Ерік просто знепритомнів від страху, що він живий і неушкоджений, що я не запізнився.

Коричневий дракон усміхнувся і підкинув хлопчика в повітря.

Я стежив за кожним сантиметром тіла дитини. Як він підлетів — і його руки розпросталися в різні боки, як його голова неприродно дивилася вбік.

Я діяв на межах драконячих можливостей. Коричневий насолоджувався моїми стражданнями — я бачив це за його усмішкою, я чув це за солодкувато-жовтуватими емоціями в його голові. Тому він підкинув хлопчиська вище. Щоб відправити мене в безодню відчаю, у безодню божевілля.

І тим самим він припустився фатальної помилки.