Розділ 43. Серафіна

Я не стала чекати, поки заарештують і мене. Щойно старий Нойр накинув нашийник на Сокола, я знала: ми приречені.

У кращому разі мене б закликали бути свідком і давати свідчення проти Сокола. Змусили б будь-яким шляхом — і в мене в сумці лежав чудовий засіб придушення волі.

Був і інший результат. Де зрадницею оголошували мене на пару із Соколом — і тоді вже зовсім нікому було б нас рятувати.

Тому я підкинула свої сумки вище, розправила крила, майже миттєво перевтілившись, і полетіла стрілою в бік землі Алінґдона. Сумки міцно тримала в пащі.

«Серафіно, зупинись!» — лунали думки Нойра в голові.

Я ж підмахувала крилами. Йому в його роки не зрівнятися з моєю швидкістю. У голові перебирали думки про захід сонця і квіти, щоб Нойр не почув про мою мету політ.

«Ми не заподіємо тобі зла».

«Ага, як же! — я не стрималася. — І Соколу теж?!»

«Сокіл — це інше».

Я тільки хмикнула й ще більше додала швидкості. Дуже скоро погоня припинилася. Не думаю, що старий дракон узагалі збирався за мною гнатися. Якби це входило в його плани, то відправив би когось молодшого.

Я летіла й намагалася не думати, але виходило паршиво.

Чому загін Аеліона був на вулканічному острові? Вони вже встигли дослідити інший? Цілком можливо, за кілька днів. Але куди подівся коричневий дракон? Чи знає про нього Нойр? Чи варто було мені попередити старого генерала?

Я махнула головою. Ні. У них є Сокіл. Якщо раптом щось трапиться, вони його послухають. Принаймні, я на це сподівалася.

А надією Сокола тепер була тільки одна дівчина. До остраху божевільна, щоб знайти відповідь у цій загадці.

Сокіл

Зі мною більше ніхто не заговорив. Ні на самому острові, ні після прибуття, ні навіть протягом дня чи кількох днів після. Я вже збився з рахунку. Іноді мені тільки ставили їжу і воду в камеру — але ніколи не говорили нічого вголос.

Я думав, що збожеволію.

Уявляв ніжний образ Серафіни. Згадував її шкіру, її аромат — те, як ми обіймалися разом у печері. Чи знав я тоді, що це стануть моїми найщасливішими моментами в житті? Навряд чи. Здогадувався хіба що.

Там, заточені не на життя, а на смерть, ми знайшли себе. І тепер мені було болісно складно це «себе» знову викреслити із життя. Сидіти в темниці й не шукати способу втекти.

Старий Сокіл шукав би спосіб докричатися до Арта. Достукатися до впертого барана, схованого десь за короною і золотою лускою. Можливо, викликав би його на дуель, можливо, послав би йому листа чи ще щось. Але метою завжди виступав би Арт.

Але зараз, лежачи у в’язниці й розглядаючи світло холодного місяця, я не міг думати ні про кого іншого, крім моєї Стефані. І якби я міг утекти, то втік би до неї.

Наплював би на все — на драконів, на Аеліон, жив би десь у глушині між Тотрією і Алінґдоном в обіймах знахарки Лунаріс. Можливо, через кілька років такого життя звихнувся б від нудьги. Можливо, спився. І помер би. Але щонайменше кілька років точно був би щасливий.

Тому що в той момент я був відчайдушно й до неможливості закоханий.

Варто було тільки заплющити очі, як перед ними поставав образ Серафіни. Її заливистий сміх, її ніжний голос.

— Сокіл! — злобно бурмотіла вона в Академії.

— Сокіл! — усміхалася вона, коли я няньчив Афіру.

— Сокіл! — блаженно скрикувала вона в печері.

— Сокіл!

А ось останнє явно не належало голосу Серафіни. Я розплющив очі й озирнувся. Мабуть, заснув, бо зовсім не чув, як до мене зайшли.

— Кому маю честь? — хмикнув і відвернувся назад до стінки.

— Шантель.

Здається, я закашлявся. Обернувся, щоб упевнитися в сказаному — чорне волосся пишною хвилею визирало з-за капюшона. Такі самі, наче ніч, очі вперилися в мене.

— Що сталося? — я підскочив із підлоги.

— Тебе заарештували, — їдко хмикнула королева. — Я на засланні, тебе на плаху — що це, як не державна зрада?

— Мене в ній якраз звинувачують.

Шантель тільки роздратовано махнула рукою. Вона задумливо видихнула й підійшла назад до дверей. Повільно відчинила і прислухалася.

— Нікого, — прошепотіла тихо, але я почув, — ходімо.

— А король не засудить?

— Із цим розберемося пізніше.

Я не сперечався більше і свою демонічну уїдливість теж засунув глибше. Воно мені треба? Якщо королева вирішила мені допомогти, значить мала на те свої мотиви, про які повідає пізніше. А поки що моє завдання вибратися на волю.

І там… Приймати рішення щодо подальшого життя. Серафіна? Чи Арт?

Ми потайки вибралися із замку й ще деякий час пробиралися вздовж вуличок Парваті. Шантель увесь час завмирала й ховалася — навіть коли вулицею йшов не патруль, а цілком невинні перехожі. Вона ховалася від усіх. Навіть від тих, з ким давно була знайома — я розрізнив серед перехожих Жизель.