Розділ 42. Сокіл

Я дивився на гігантського пса, і руки свербіли звільнити його від мук у цьому тлінному світі.

— Потрібно вбити його.

Але волелюбна, норовлива й уперта, як малолітній дракон, Серафіна підняла свої акуратні пальчики вгору, безмовно зупиняючи мене.

Колись вона все ж доведе мене до несамовитості.

— Вона ще стане в пригоді нам, — задумливо промовила дівчина.

— Вона? — я підняв брову виразно.

Серафіна показала рукою в бік псини.

— Пантера.

— Це пес.

— Якщо це пес, то я імператриця Фенга.

— Не знаю всіх ваших коренів, ваше стофство, — і театрально вклонився.

Мабуть, адреналін зіграв зі мною злий жарт. Але дівчина тільки пирснула.

— У Фенгу не стофи, а февни, — вона грайливо повела плечем, а потім у мить посерйознішала. — Ходімо за мною.

Останнє Серафіна скомандувала монстру. Слухняна тварина бездумно пішла за дівчиною. Ситуація мала донезмоги абсурдний вигляд — маленька витончена леді поруч із махиною, розміром із печеру. Краса й потворність йшли одна з одною на рівних. Я не відставав, щоби прикрити Серафіну від удару в разі потреби.

Але цієї нагоди не настало. Ми довго йшли — дівчина періодично задумливо зупинялася, щоб знову вибрати шлях. І так доки ми не опинилися біля місця першої зустрічі з псиною — пантерою, якщо Серафіна зволить. Біля артефактної.

— Відкрий двері, — скомандувала вона монстру.

Тварина підкорилася. Встала на диби й почала бити двері, розриваючи дошку за дошкою. Яка б магія не була прихована всередині, місцевому монстру вона була ні до чого. Я бачив по блиску в очах Серафіни, що їй до жаху хотілося з’ясувати більше про це, але вона стримувала свої пориви.

На експерименти не було ні часу, ні можливостей.

Артефактна, нарешті, пала. Ми увійшли всередину.

Варто зазначити, я очікував більшого. Щонайменше гори золота і прикрас, незліченних багатств і алмазів. Але ні. Проста комора, забита запорошеним начинням і кілька блискучих різними кольорами коробочок.

— Є щось цінне? — я вимовив, стираючи тисячний шар пилу.

Серафіна продовжувала задумливо перебирати коробочки.

Моя увага теж раптом прикувалася до одного знайомого артефакту. Один в один він був схожий на ту вибухову речовину, яку ми бачили в Академії. Я насупився. Тут цей артефакт виглядав новим і неушкодженим — хіба що дуже старим.

Я покрутив його. Кілька прутів, свердловин і вкрай характерна ілюстрація на боці. Дракон дме на прямокутний артефакт, і той загоряється. Важке зітхання вирвалося з моїх грудей.

Так-то воно так, от тільки… Артефакт в Академії ніяк не міг бути наслідком дій дракона. Тоді в будівлі були тільки ми із Серафіною і діти. Можна було б подумати, що це була їхня безневинна забавка — але й перетворюватися могли далеко не всі. І ми обидва були в кімнатах із дітьми.

Тож або в нас був надшвидкий, секретний і непомітний дракон, або…

В Академії був ідентичний артефакт, тільки активувався чимось іншим. Я розчаровано поставив небезпечну річ на місце.

— Є щось? — я обернувся в бік Серафіни.

Вона вже підібрала якусь сумку з полиці, і почала закидати всередину всі артефакти з полиць.

— Гадки не маю, — чесно кинула мені через плече. — Достеменно тільки знаю про сумку з нескінченним дном. І зараз користуюся її функціями найнахабнішим чином.

У цьому був би сенс, якби ми могли вибратися з печери, от тільки… Я вирішив не відволікати дівчину від марної, на мій погляд, витівки, і поліз сам розбиратися в артефактах.

Мийник посуду, купол для росту рослин, охолоджувач для кухні, генератор води…

— Стоп, — навіть вголос пробурмотів я.

Якщо тут був генератор води, значить мав бути й генератор драконячого полум’я. А це означало можливий вибух у печері і, хоч і примарний, але шанс на порятунок.

Я кинувся перебирати всі артефакти один за одним, коли нарешті натрапив на шукане. Розплився в неймовірній усмішці.

— Серафіно, — прошепотів побожним шепотом, — ми врятовані.

— Що?

— Ми врятовані! — заволав на всі легені. — За допомогою цього!

Я у двох словах переказав свій план дівчині, і вона захоплено плеснула в долоні. Аж раптом ми почули дивне скиглення тварини-монстра-пантери поруч.

— Її свідомість повертається, — констатував я, помітивши зміни в стані зіниці. — Не знаю, через скільки, не знаю, чи надовго…

Дівчина кивнула і згребла залишки артефактів у сумку. Рушила в бік дверей, як раптом задумалася.

— А що як ми можемо вилікувати її?

— Кого? — не зрозумів я.

Серафіна вказала пальчиком на пантеру.

— Воно хотіло вбити тебе, — тактовно нагадав дівчині. — Не думаю, що воно буде щасливе, коли усвідомить, що ти ж і стала причиною втрати контролю.