Розділ 41. Шантель

Я сиділа в кріслі. М’який плед укутав плечі, вкриваючи від пронизливої температури на вулиці. В Аеліоні — та й у цьому драконячо-людському світі загалом — не існувало сезонів. Я звикла до зими й до літа, і до хоч якоїсь зміни сезонів. Тут же завжди панувало щось між осінню і теплою весною.

Іноді прикидалася, що зараз холодно.

Я знову закуталася в плед, потягнулася за теплим чаєм із м’ятою. Рукою ненароком зачепила отриманий нещодавно лист. Рваний вдих зірвався з губ.

Я потягнулася знову перечитати його.

«Мила Шантель,

Я все ж таки радий, що ти мені незмінно пишеш. Зізнатися, спочатку я бачив у наших листуваннях лише привід пограти на струнах твоєї душі — знайти те слабке місце, що приховує твій внутрішній світ.

Я завжди знаходив тебе кумедною. Я маю на увазі саме тебе, твоє втілення, а не тіло до цього. Тілом я користувався відповідно. Але ти, о прекрасна Шантель, моя ніжна Стефані, ти ж зовсім інша.

Твоя шкіра пахне сміливістю і спритністю, ти не ласа на всіх драконів без розбору. Ти точно дика… Владна… Навіщо тобі потрібен Арт? Ось єдина дурість, що ти продовжуєш робити день у день.

Він не цінує тебе. Він не бачить у тобі той дикий початок, якому потрібно дати волю, як дикому звірові. Дозволь своїй неприборканій левиці взяти контроль. Я знаю, як це. Я жив під контролем усе життя, поки одного разу… Просто не наважився відпустити це.

Утім, ти маєш рацію, о моя розумна й геніальна музо, оскільки ти, хоч і не писаними рядками, але все ж засуджуєш мене за мої справи. Я відчуваю це. Це в тобі говорить той самий контроль, що тримає сталевими кайданами. Чи знаю я, як відпустити цю неприборкану пристрасть? О так, достатньо лише опустити твої руки…»

Я відкинула лист в огиді. Уже сотні разів перечитувала його, але щоразу мурашки жаху пробирали до найпотаємніших куточків думки. Я знала, що Маркус хотів лише маніпулювати мною, змусити віддатися плотським втіхам і втекти від Арта. Він лише не знав, що я теж маніпулювала ним. Заради одного.

І ці рядки йшли нижче за мальовничий опис що і як Маркус мріяв зробити зі мною — або повторити з моїм тілом.

«… Сподіваюся, ти читала це з тим самим захопленням, що і я. Можливо, ти огидно кривилася, відкидала лист убік і запивала м’ятним чаєм, сподіваючись, що ця рідина врятує тебе від темних щупальців спокуси, які вже залізли у твої фантазії. Можливо, ти б брикалася, якби я був поруч.

Але ж я не монстр, врешті-решт! Мені не подобається насолоджуватися насолодою з тим, хто лише морщить свій носик від мого бездоганного вигляду. Для таких, як ти, Шантель, я зберігаю особливих жучків. Хочеш одного разу спробувати їх? Запевняю, ефект незабутній.

Коли людина під тобою повністю розчиняється у твоєму контролі. Хочеш? Убий його. Він із вдячністю прийме цю долю. То що ж, моя люба коханко, вбий Арта. У бібліотеці знайди жука Гвалкарунія, і скористайся ним правильно.

Складного нічого немає, хіба що знайти його? На чорних ринках ними ще промишляють, але за якісь відверто шалені гроші. Тож доведеться попрацювати своїм…»

Подальший аркуш мав ще похабніший вигляд, тож дочитувати я не стала. Просто задумливо надпила свій м’ятний чай.

Гвалкарунія. Скільки б я не шукала згадку про нього в книгах татової бібліотеки, знайти не могла. Невже доведеться йти на чорний ринок?

Серафіна

Нападу не сталося. І я навіть не одразу зрозуміла, чому саме.

Пантера стояла за метр від нас і хиталася: очі її були затуманені, вертикальної зіниці зовсім не видно. На холці величезною жирною позначкою з’явився згірок.

— Щось під її шкірою, — я пробурмотіла і зробила крок ближче.

— Ти що робиш! — вилаявся Сокіл і смикнув мене на себе.

Але я підняла палець у бік тварини, вказуючи на той згірок.

— Бачиш?

— Бачу, але не підходь ближче, раптом зашибе! — гаркнув Сокіл.

Він обернувся і почав повільно опускатися за моєю сумкою — гадаю, щоб втекти звідси, поки пантера або ще якийсь звір, не прийшла по нашу душу. Я провела очима до колби, що викотилася з моєї сумки — вона була відкрита, й один жучок виповз з ув’язнення. Зараз він віддавав неприродним блакитним світінням, яке неймовірно збігалося з кольором сталактитів.

Я примружилася. Слід точно такого ж кольору вів прямо до пантери, нібито щось підповзло до неї, і потім…

— Соколе, замри, — тихо, але чітко я наказала.

— Про що ти…

— Замри, якщо не хочеш стати овочем, як Арт, — тепер уже я відростила ікла й гарчала не гірше за самого чоловіка.

Може він і хотів захистити мене ціною всього — навіть власного життя. Але річ у тім, що і я не збиралася так просто відступати від нього. Не тоді, коли нарешті знайшла своє кохання і спокій.

Сокіл завмер за кілька сантиметрів від банки. А я тупнула з усієї сили по жуку, що повз, — розплющила його й ті отруйні соки, що він випускав. Зібрала залишки живності в банку й щільно закрила.