Розділ 40. Серафіна

Не знаю, скільки минуло годин — ми багато спали, потім їли припаси з моєї сумки.

— Моя нога вже краще, — зауважила я, коли спробувала встати.

Вийшло з другої спроби. Я ще злегка накульгувала, але больові відчуття зникли повністю.

— Пошукаємо артефакти? Раптом знайдемо що-небудь?

— Втрачати нічого, — погодився Сокіл.

Ми накинули плащі й пішли досліджувати території нескінченної печери. Єдине, на чому наполіг сам чоловік, було ведення обліку поворотів. Ми записували це на моїй руці за допомогою розведеного з водою чорнила. Ліворуч, ліворуч, через гірку праворуч.

— Стало холодніше чи мені здається? — вимовила я, коли почала відчувати мурашки на шкірі трохи вагоміше.

— Не здається, — тихо зауважив Сокіл.

Він пройшов уперед, намагаючись прикривати мене спиною. Рукою тримав мої пальці, переплітаючи між собою — немов боявся втратити мене. А я тулилася до нього сильніше.

Ми вийшли на розвилку із сімома проходами. Тут ходив страшний протяг.

— Ось і причина холоду, — хмикнув чоловік.

— Але якщо є протяг, значить, є і вихід до повітря? — резонно зауважила я.

Сокіл кивнув. Він облизнув палець вільної руки й підняв вище, щоб відчути подих вітру. Той йшов із лівого боку печери.

— Один із цих проходів, — чоловік махнув у бік перших трьох виходів.

Я підійшла ближче. Перший мені не сподобався одразу — він був укритий товстим шаром кам’яного пилу, який би давно здуло, якби тут стояв постійний протяг. Залишалося вибрати між другим і третім.

Сокіл знову облизнув палець.

— Таке відчуття, ніби й там, і там однаковий вітер, — чоловік похитав головою. — Може, залишся тут, поки я перевірю?

— Ні, — я відрізала й показала на ледь помітний слід біля третього проходу.

Він дуже був схожий на кігті кажана. І якщо тут була ця тварина, і вона вилітала на поверхню, то…

— Йдемо в тому напрямку, — без зайвих запитань погодився Сокіл.

Певним чином ми мали рацію. Після темних і похмурих коридорів, з пронизливим протягом і відсутністю сонячного світла, ми помітили яскравий, навіть надто яскравий, промінь. Мені довелося відвести очі через раптову появу світлових зайчиків.

— Це вихід? — прошепотіла, коли Сокіл раптом загальмував.

— Не думаю. Радше хід кудись іще.

Ми підійшли ближче до джерела світла. Ним виявилися щільно замкнені двері, які з роками чи то висохли, чи то частково обвалилися, але під ними утворилася довга широка щілина, що пропускала світло з приміщення по той бік.

Сокіл опустився на коліна й подивився в отвір.

— Це артефактна, — тихо вимовив він, і потім голосніше. — Серафіно, це артефактна!

Він миттєво піднявся з місця і почав тягнути за залізне кільце, яким відчиняли ці двері. Але скільки б зусиль чоловік не докладав — вони не піддавалися. Сокіл навіть уперся другою ногою в одвірок і потягнув кільце з усієї сили, але марно.

Там була магічна печатка. А дракони, як відомо, не володіють магією.

— Тобто ми навіть не дізнаємося, що там усередині? — роздратовано ляснув себе по коліну Сокіл.

— Не те щоб це нам допомогло, — я хмикнула.

— А якби там був артефакт, який допоміг вибратися звідси?

У словах чоловіка був здоровий глузд. Я задумалася. Чи було в моїй сумці щось, що дало б змогу відчинити ці двері? Я діставала всі трави й рослини, відкручувала баночки з порошками.

Випробувати свої засоби не встигла. У глибині печери пролунав масивний агресивний рик.

— Що це? — пробурмотіла, голос тремтів.

Печера тряслася. Щось масивне, величезне, наче дика неприборкана тварюка, мчалося на нас.

— Може це дракон?

Сокіл схопив мене за руку. Боляче.

— Біжимо, — вимовив він тихо, потім додав голосніше, мало не кричав на вухо: — Біжимо!

Я тільки й встигла схопити сумку, лишивши решту у пилюці на підлозі.

Ми не знали куди бігти й навряд чи розбирали шлях перед собою. У скронях стукала одна думка — ця зустріч нам не сподобається. Ми думали, що мали кілька днів до настання загибелі, але тварюка стрімко скорочувала відстань між нами. А з тим і шанс на хоча б примарний порятунок.

Ми завернули в один із поворотів. Начебто лівий.

Знову.

— Це було праворуч? — крикнула.

— Не важливо, біжимо! — очі Сокола шалено металися з боку в бік.

Він був у паніці. Чи не вперше в житті я бачила щиру паніку, що межувала зі смертельним страхом. Від такого помирають. Я бачила застиглі тіла, що іноді привозили до нас у лікарню. Смертельна небезпека їм здавалася не настільки жахливою, як те, що вони побачили до цього.

Й обличчя Сокола було до чортиків схоже на ті застиглі статуї.