Розділ 39. Серафіна

Ми приречені.

У цій величезній порожній печері з непотрібними лабіринтами й обвалом.

Ми втрачені.

Тоді до чого чинити опір тим почуттям, що так давно вирували всередині? Мені б хотілося просто зараз відштовхнути Сокола. Нагадати йому, як він неодноразово був холодний зі мною — коли я тягнулася, коли я хотіла, коли я жадала. Але до чого б призвело це?

Поки Сокола не було, я звикла до напівтемряви й озирнулася. Ми були в печері артефактів — тій самій, до якої завжди вабило драконів. Моя бабуся не потрапила сюди. І її прабабуся теж не змогла тут опинитися.

Усім було страшно загубитися в лабіринтах нескінченної печери, оскільки достеменно відомо було одне. Вихід тільки один.

І якщо наш вихід завалив гігантський коричневий дракон, то ми були справді приречені. На загибель. На довгу і важку смерть, у якій марно б борсалися в надії на порятунок від Аеліона. За кілька днів нас, імовірно, згадали — Нойр або мої батьки, королева Майріель, врешті-решт, але… Майже ніхто не знав нашого справжнього плану. А якби і знав, то поява могла б прийти куди пізніше за брак кисню.

Й усвідомлюючи все це мені… не було страшно.

Бо гарячі й такі бажані губи Сокола нарешті накривали мої. Його крижані пальці, змерзлі від низьких температур печери, ніжно торкнулися мого плеча. Чоловік спустив плащ, оголюючи мою шкіру.

Я була відкрита перед ним у всіх сенсах. Очі горіли. Душа бажала.

— Якщо ти не хочеш… — раптом хрипло вимовив він.

— Ти знову відштовхнеш мене? — я мало не хмикнула з уїдливим сарказмом.

— Ні. — Сокіл був гранично серйозний. Його погляд вивчав мене, поки він облизував губи в нищівному бажанні. Хрипло продовжив: — Я не впевнений, що зможу зупинитися.

— Тоді не зупиняйся, — прошепотіла я так тихо, що не була впевнена, чи почув мене чоловік.

Але він почув. Згріб мене в оберемок, покриваючи рваними поцілунками. Ми віддавалися пристрасті в смертельному танго.

На кістках нашого майбутнього. На скелетах нашого минулого. Ігноруючи здоровий глузд і логіку.

Ми, нарешті, були вільні робити те, що нам справді хотілося.

Багато в чому ця печера стала нашим порятунком. До чого кумедний каламбур! Місце нашої майбутньої загибелі змогло звільнити нас від кайданів і зробити по-справжньому щасливими.

Один раз. Другий. Потім Сокіл переніс мене до знайденого озера, щоб ми могли випити води й обмитися.

Потім ми були щасливі знову.

Ми просто лежали на плащах, загорнувшись обіймами одне одного.

— Де б ти мріяла жити? — раптом запитав Сокіл.

Я задумалася. Можна було б заглибитися в думки про те, що я мріяла б жити там, де не помру впродовж кількох днів — що буквально будь-яке місце поза цією печерою. Але не стала. Вирішила просто віддатися думкам і мріям.

— Іноді я думала про ці острови, — тихо хмикнула.

— Правда?

Я кивнула. Поклала підборіддя на теплі груди Сокола.

— Тут немає поняття драконів чи людей. Тут тільки свої жорстокі правила, яких ти або дотримуєшся, або ні, але… Тут немає зради.

І це було абсолютною правдою. Природа не може зрадити. Вона від початку озвучила свої умови й живе згідно з ними.

— А ти? — подалася вище.

— З тобою, — і поцілував у маківку.

Я хихикнула йому в груди.

— Але якби я хотіла жити далеко від драконів і людей, то тобі б довелося залишити службу в короля.

Притиснулася сильніше. Мурашки пробирали від холоду, що раптом наздогнав, — або ж від думки, що мене могли б проміняти на правителя Аеліона. Не в любовному плані, але… У життєвому.

Сокіл завів руку за голову й підняв погляд до сталактитів, що високо висіли. Деякий час мовчав.

— Ти знаєш, чому я взагалі служу в нього? — раптом запитав Сокіл.

Я, очевидно, не знала.

— Коли я був маленьким — трохи старшим за Афіру, напевно — мої батьки загинули.

Його голос звучав рівно й відсторонено, немов це був біль, що вже давно відійшов. Але я все одно вимовила:

— Мені шкода.

— Не варто, — знизав плечима чоловік, — адже я їх навіть не пам’ятаю. Кажуть, був якийсь обвал у горах. Або це були тварини. Або ще щось — ніхто так і не знайшов їхніх тіл. Й оскільки всі в моєму селі кинули пошукову операцію, я вирушив у гори сам.

Усередині мене все стиснулося. Уявила маленького Сокола, який вирішив будь-що-будь знайти батьків, і… Навряд чи він зміг. Я мовчала.

— Піднялася буря. Вітер був не дуже сильним для дорослого дракона, але для мене, з іще курячими крильцями…

Він гірко розсміявся.

— Я впав у каньйон, неподалік від червоного клена.

Я здивовано змахнула віями.

— Того самого? Де був відбір наречених для короля?