Розділ 38. Сокіл

Наш привал явно затягнувся. Я відчував неприємний присмак крові в роті й холоду в спині. Озирнувся — Серафіна лежала в мене на грудях і солодко спала. Мабуть, стомлені насиченим днем, ми просто заснули.

Скільки ми так спали?

— Серафіно? — я м’яко покликав її, але дівчина не відповіла.

Пальцями відвів волосся з її обличчя. До чого ж вона мирно спала. Вії ледь тремтіли, губи були звабливо розтулені. Я усміхнувся. Так би й дивився вічність на гарне, наче мармурове обличчя, у світлі блакитнуватих сталактитів. Я торкнувся її щоки, і брови дівчини здригнулися.

Вона прокашлялася.

— Щось… сталося? — розплющила очі Серафіна.

Реальність усвідомлювала слабо — погляд туманний, блукаючий. Вона наспіх провела рукою по очах, намагаючись привести себе до тями.

— Ми заснули. Здається, день вийшов надто вже насиченим.

— Потрібно вибиратися, — схаменулася дівчина й потягнулася за кинутою біля ніг сумкою. — У мене тут був пилок квітів, з яких можна зробити мазь.

— Для твоєї ноги?

Серафіна кивнула.

— Але мені знадобиться вода, — вона розгублено подивилася на мене. — Розтерти порошок із водою і нанести. Тоді через кілька годин я буду в повному порядку.

— Зрозумів тебе, піду пошукаю.

Підводитися із землі було важко — тіло нило й чинило опір, але я зціпив зуби й пішов. У будь-якій печері є підземні води, потрібно тільки почути звук крапель.

Я робив крок і потім слухав. Десь звучали сталактити — ніколи не думав, що вони видають бодай якийсь звук, тим паче схожий на гул міських вулиць Алінґдона. Коли із часом звик до них, то почав розрізняти й іншу мелодію — зрідка падаюче каміння. Гадав, це було наслідком нападу коричневого дракона.

Я йшов ще довго, ретельно запам’ятовуючи всі повороти, які я огинав. Коли вже було зневірився, почув методичне кап-кап-кап.

— Нарешті, — видихнув і побіг що сили у бік джерела звуку.

Вода знаходилася в абсолютно ідеальному місці для тривалого привалу. Велика напівкругла печера із зібраними сталактитами біля стелі, що освітлювали повністю простір. Озерце сягало кількох метрів завширшки. Вода скапувала саме в нього — по одному особливо довгому сталактиту, який спускався майже до підлоги.

Насамперед я обнюхав озерце, доторкнувся поверхні подушечкою пальця. Коли нічого не сталося, я посмакував воду кінчиком язика. Зачекав секунду. Другу. Усе ще нічого. Тоді я із жадібністю припав до озерця і випив стільки води, скільки міг у ту хвилину, вгамовуючи втому, яка раптово накинулася.

Тільки після цього я набрав у вручену Серафіною колбу води й поніс назад.

Дорогу, як мені здавалося, пам’ятав чітко. Праворуч, праворуч, уперед до упору, ліворуч, ліворуч і тим поворотом, що вів униз. Я багато разів повторював собі це, тож коли після останнього повороту не побачив заповітних сталактитів і Серафіни, напружився.

Не може ж бути, що я десь не там повернув? Я обернувся і подивився уважно на розвилку, де було багато різних входів. І тільки один вів униз — або нагору, якщо згадувати, як я йшов сюди.

Холодний піт пробив мене. Я пам’ятав дорогу в тому порядку, у якому йшов до води, але ж зворотний мав бути навпаки. Тобто починати потрібно було не з повороту праворуч, а…

— Ліворуч, — шепнув самому собі, щиро сподіваючись, що я не настільки дурень, щоб не знайти шлях назад ще раз.

Цього разу нашіптував траєкторію шляху. Мені потрібно було знову повернутися до води й повторити маршрут уже з правильними поворотами. Головне не панікувати, не піддаватися емоціям. Холодна голова виведе мене — так я думав.

Не знаю, скільки я так блукав лабіринтом, але коли заповітна кімната з озерцем знову з’явилася, я хотів притулитися до сталактитів і заплакати. Як там Серафіна намагався не думати. Зневоднення, поранення, та й елементарно страх за себе і своє життя — ось як вона проводила час.

Я заплющив очі й ще раз повторив увесь маршрут вголос. Потім віддзеркалив його. Кожен поворот праворуч — це насправді ліворуч. Спуск униз — це підйом. Так і йшов, постійно повторюючи шлях.

— Соколе, це ти? — пролунав слабкий голос дівчини, і я не стримався.

Я підбіг до неї, впав на коліна і припав до холодного рожевого волосся, зарився носом і вдихнув аромат квітів. Її руки не одразу потягнулися до зустрічних обіймів.

— Ти… чого? — розгублено пробурмотіла дівчина.

— Я думав… — обійняв її сильніше.

Притиснув до себе так, наче вже втратив, наче їй і просто тут стало зле. Ніби своїми руками мало не позбавив її життя.

— Усе гаразд, — пролунав у відповідь її голос, — зі мною все гаразд, Соколе, справді.

Я усунувся і кивнув. Простягнув Серафіні воду.

— Вибач, що так довго, — пробурмотів, поки дівчина розводила ліки для своєї ноги.

— Заблукав? — вона подивилася на мене з усмішкою.

— Майже, — видихнув, намагаючись вгамувати розперезане серце.