Розділ 37. Сокіл

Я був розлючений. Усередині мене клекотало щось на рівні з божевіллям — і головою я це розумів. Але зупинити потік емоцій було просто неможливо.

Завжди дивувався, як Арт легко втрачав самовладання. Мені здавалося це дурним. Адже емоції — це слабке місце в захисті, мішень для противника. Зберігаєш холодну голову — зберігаєш життя і перевагу на полі битви.

Саме тому я ніколи не мав сім’ї, стосунків, ні до кого не прив’язувався. Тільки так я міг бути гідним щитом мого короля.

Доти, доки не зустрів Серафіну.

— Не розумію, — шепотіла вона, роздивляючись дивну побудову військових кораблів Алінґдона.

Я перекотив лють на язик, випробував її на смак. Не сподобалося. Спробував вгамуватися, зосередившись на м’якій хвилі рожевого волосся, але й тут зазнав поразки — дівчина просто не звертала на мене уваги, щосили втупившись на помпезного павича Ксав’єра.

Здається, скрегіт моїх зубів було чутно.

— Що це?

Очі Серафіни раптом округлилися, й аж ніяк не від радісного чи милого видовища. Я підняв голову.

До пташиного ключа літальних апаратів Алінґдона підлітав гігантський коричневий дракон. Його луска відбивала сіре небо, його погляд був спрямований на маленьких, наче мухи, людей.

— Це ж…

Стовп полум’я вирвався з рота дракона, спопеляючи серцевину складу пташиного ключа. Пролунав вибух. Людські артефакти не витримували перевантаження.

Один за одним вони почали падати до наших ніг.

— Нам потрібно забиратися, — проричав я, несила відірватися від по-справжньому страшного видовища.

Я знав, що дракони сильні, знав, що часом бувають невразливими — і сприймав це як позитивний бік нашого життя. Ось тільки до тієї самої війни, у якій Аеліон здобув перемогу, дракони завжди билися по один бік барикади. Цей же коричневий старець був проти нас.

— Чому він виглядає знайомим? — намагалася шепотіти Серафіна, але їй доводилося майже перекрикувати звуки вибуху.

— Фатіцкі, — відповів я.

Зустрів нетямущий погляд дівчини.

— Це був мій бій із Фатіцкі, і він, — я показав пальцем на величезного коричневого дракона, чия луска була вкрита старечими подряпинами, — був на боці Алінґдона.

І в цей момент величезний коричневий дракон розкрив пащу ширше, підлетів до носа ключа. Я затамував подих. Невже?... Що він робить? Адже це вважатиметься прямим нападом на чужу країну. Дракон ж не наважиться і справді атакувати правителя Алінґдона? 

Пролунав звіриний рев. Дракон змахнув крилами і попрямував прямо на ніс ключа людського строю. Він не зупинився ні на мить — ні навіть тоді, коли літальний апарат Ксав’єр-февна зник в бездонній пащі нападника.

— Біжимо, — вимовив я.

Паніка наростала. Коричневий дракон обернувся в наш бік.

— Біжимо! — уже прокричав я, смикнувши дівчину за руку.

Вулканічний острів здебільшого складався з печер — занадто вузьких для такого величезного дракона. Якщо тільки добіжимо, якщо тільки встигнемо там сховатися. Але Серафіна стояла на місці.

— Серафіно! — я заволав, але дівчина дивилася на коричневу луску й жовті очі, що стрімко наближалися до вулканічного острова.

Часу не було. Перетворитися на дракона не встигну до того, як коричневий біс поглине мою Серафіну. А вона впритул не могла мені відповісти, не чула, скільки б я не кричав. Довелося схопити дівчину з її масивною сумкою, кинути на плече й бігти на своїх двох.

Не знаю, чи була вона згодна, що взагалі думала із цього приводу — я просто біг. Так швидко, як ніколи в житті. Вхід до печери наближався, але позаду себе вже чув рик розлюченого дракона.

До печери було не понад п’ятдесяти метрів.

Мене завжди дивувало, що Арт міг втратити самовладання і холодний розум. Але щоразу, коли в бою в нього закінчувалися сили, коли поразка і смерть буквально дихали в потилицю, на своїй люті й жадобі обійняти кохану Шантель, він підіймався і бився до кінця. І перемагав.

Зараз я це, здається, зрозумів.

Повітря вибило з легень, у вухах стукало так голосно, що я не розрізняв інших звуків. Жар полум’я здіймався за спиною.

Я залетів у печеру, накривши тіло Серафіни своїм — у ту саму секунду, коли хвиля драконячого полум’я накрила вхід. А слідом пролунав гуркіт.

У противника не вийшло нас підсмажити. І він вирішив просто завалити чортовим каменем.

— Соколе, я… — схлипнула мені в шию Серафіна.

Я миттєво оцінив обстановку. Гуркіт стояв оглушливий — потрібно було забиратися вглиб, поки на нас не обвалилося ще більше.

— Усе буде добре, — промовив у рожеве волосся і притиснув дівчину до себе ближче, — можеш іти? Чи понести тебе?

— Думаю, що можу, — вона кивнула й почала підводитися із землі, але раптом охнула і впала назад.

На правій щиколотці в дівчини виднілася свіжа кров. Поранилася, коли стався перший обвал.

— Здається, я вивихнула ногу… — поскаржилася вона.