Розділ 36. Серафіна

Відлетіли від корабля ми через хвилин п’ять — дорогоцінна розкіш, яку я собі дозволила, щоб забрати в Сокола мою сумку. Вмостилася на маківку дракона й міцно затиснула мою коштовність.

Мої знання. Моє багатство.

— Я тримаюся, Соколе, можемо летіти.

Йому, напевно, здалося дивним те, що я не хотіла перевтілюватися самій. Але так було безпечніше для екземплярів, які я зібрала. Чомусь зараз почувалася найбільш вразливою. Здавалося, якщо упущу зібрані порошки і склянки з острова, то світ завалиться.

Я розуміла, що для Аеліона це було, ймовірно, ніщо. Та і для Академії теж — справжню цінність від цих продуктів я змогла б отримати лише через повний цикл росту рослин. Рік. У разі деяких — кілька. А кошти й Академії, й Аеліону потрібні були вже зараз.

Але я просто… Побачила в цій маленькій сірій сумочці символ моєї незламності.

Так ми й летіли. Сокіл — м’яко і плавно, намагаючись не робити різких рухів, щоб я не впала. І я — впившись до побілілих кісточок у свою маленьку красу.

Ми прямували в бік найнебезпечнішого острова, де за звичаєм концентрувалися всі дорогі артефакти. Там на нас мали чекати. На жаль, не ті, хто бажав би нам добра і процвітання — але ті, хто хотів би заволодіти скарбами до нас. Ті, хто хотів би розбагатіти на драконячих кістках.

Я закусила губу й засунула руку в сумку. Пошаруділа. Вивудила невеликий квадрат, на якому мав горіти заповітний зелений вогник.

Ксав’єр же обіцяв подумати? І дати знати про своє рішення?

— Чорт би тебе забрав, чоловіче,  — вилаялася крізь зціплені зуби.

Пошепки. Щоб Сокіл не почув.

На артефакті все ще горів червоний вогник. Ксав’єр мене підставив? Передумав? Чи просто не прийняв ще рішення? Я дивилася на червоний вогник у якійсь тупій надії, що ось зараз він зміниться на приємне зеленувате світіння.

Зрештою, я втомилася дивитися в немиготливе світло, і сховала артефакт назад у сумку.

Уже на підльоті до вулканічного острова Сокіл гаркнув.

— Що таке? — вирвалося в мене.

Не знаю, як добре мене чув дракон, але я стрепенулася, щоб знайти джерело його занепокоєнь. Озирнулася. Нічого.

— Соколе, я нічого не бачу.

Дракон продовжував плавно летіти, не змінюючи курсу. Знаків більше не подавав. Може… Хотів дати мені час? Я примружилася і вдивилася в темний горизонт. Зірки ніжно обрамляли небо, як раптом…

Алінґдон. Не такі масивні кораблі, як у Фараланда й Кастлінії — радше збільшені версії літальних апаратів, що використовували люди під час війни. Але їх було багато. Вони збиралися в подобу пташиного ключа, з’єднані якимось заклинанням між собою.

Ні. Не одним — сотнею тисяч заклинань, що перепліталися різнокольоровими нитками між собою. І на чолі цього ключа стояв найбільший апарат із керуючим.

Я намагалася примружитися або вдивитися, але напевно сказати було неможливо, хто ж виступав пілотом цього апарату. Тільки ось… Чому я була абсолютно впевнена в тому, кого побачу?

— Соколе, перш ніж ми наблизимося, — мій голос звучав відчужено і хрипло, — тобі потрібно дещо знати. Я зустрічалася з Ксав’єр-февном, правителем Алінґдона…

Найгірше було те, що Сокіл ніяк не відреагував. Тобто ні, я була впевнена, що всередині він палав від люті, що хотів відчитати мене, наче дитя мале — це він любив робити за першої зручної нагоди. Той, хто знає краще за всіх, той, хто вічно всіх рятує! Ух і дратує мене це до чортиків! Але якою б не була великою моя злість на гіпотетичне роздратування Сокола, а вголос він нічого не сказав.

Ще б пак. У драконячій формі. Але ж міг би хоча б гаркнути! Хоч би іскорку виплюнути зі своєї пащі! Головою мотнути на знак протесту!

Сокіл же спокійно продовжував летіти вдалину, розчиняючись у тумані ночі. Ми підлітали до ключа Алінґдона.

Люди курсували територією біля вулканічного острова. Могли, звісно, просто розвідувати нові землі без якихось агресивних намірів, але… Щось мені підказувало, що, побачивши драконів, вони одразу ж відкрили б вогонь. Або лід. Або магію, що пригнічує драконячу іпостась.

Якщо Ксав’єр усе ж таки змінить колір кнопки, нехай я про це й не дізнаюся, то ми просто пролетимо повз. Якщо ж ні…

Ми досягли першого пера ключа літальних апаратів. Щоб успішно пролетіти до острова, ми мали пролетіти їх повністю — і піти вниз на зниження в районі дзьоба. Я затамувала подих. Сокіл зосереджено вдивлявся вдалину.

Якщо по нас відкриють вогонь, я постраждаю перша. А якщо відпущу сумку — постраждають «мої коштовності». Складний вибір.

Я чула шепіт людей. Чула, як вони перемовлялися між собою і закликали невеликі сфери магії. Але в нас не кидали. Ми просто напружено пропливали повз, відчуваючи, як кожен присутній не відводив від нас очей.

Сотні тисяч очей. Так воно відчувалося. На ділі, подивившись на ситуацію розсудливо й без емоцій, загін Алінґдона становив не більш як людей п’ятдесят. Але тоді, ледь не торкаючись лускою їхніх апаратів, здавалося, що людей було в рази більше.

Усередині все стиснулося. Я стиснулася, впившись до болю в одну з лусочок Сокола.