Розділ 35. Серафіна

Мені здавалося, що я абсолютний і неперевершений геній, якого просто ще не оцінило суспільство. Адже не міг же Сокіл і справді не розгледіти тієї нотки стратегії та далекоглядного мислення, які я намагалася до нього донести.

Ще раз подивилася вгору і хитро усміхнулася. Якщо я мала рацію, то вода біля джерел могла непогано нам допомогти.

— Якщо ти й маєш рацію, — із сумнівом протягнув чоловік, — то слухати нас усе одно нема кому. Кидаються своїми магічними кулями і все.

— Тоді треба сказати так, щоб вони почули, — я знову хитро посміхнулася і повернулася назад.

Перед нами лежало величезне полотно — малюй до не схочу!

— Обернися драконом, — скомандувала Соколу.

— Серафіно, ми вже говорили…

— А ти злітати не будеш, — я показала пальцем на траву перед нами. — Притиснеш рослини своїм тілом і все. Травичка однаково до норми за годину прийде, а наше повідомлення до того часу встигнуть прочитати.

Зізнатися, жителів Кастлінії ми зацікавили. Корабель не відлітав від нас ні на секунду, але й не наближався. Загалом, усе відбувалося так, як я і передбачала.

Сокіл тим часом старанно вкладався в потрібні пази під моїм командуванням. Поступово на зеленій галявині почало вгадуватися слово.

«М…». «Мир». «У нас їж…». Останнє «а» Сокіл виводив особливо довго. Думаю, насолоджувався ефектом, про який ми могли лише здогадуватися. Але я теж віддалася фантазії. Уявила, як десяток голодних очей і ротів розкрилися в очікуванні соковитих яблук і персиків, які ми їм піднесемо на обмін.

Коли останнє слово було виведено, Сокіл підійшов до мене й нахилив голову. Махнув у бік своєї маківки.

— Ти хочеш, щоб я тебе осідлала? — небезпечно сказала, а очі дракона спалахнули.

Здається, він загарчав. Поки я залазила, тихенько хихикала. Здається, дія Секретус Бардакуш не до кінця закінчилася в організмі чоловіка.

Мою сумку Сокіл непомітно схопив ротом. Там були надто цінні компоненти, які просто так людям віддавати не варто було. Інша річ — наспіх вирощені фрукти, що ледь уміщалися в мене в руках. Такі і з корабля побачити легко, і відновити не проблема.

Ми почали повільно злітати. Я намагалася тримати рівновагу на нестійкому сидінні. Сокіл не поспішав — плавно змахував крилами, щоб я не впала. Ловити мене йому було б складніше.

План був ризикований до чортиків. Я могла не тільки розбитися вщент, а й банально помилитися у своїх підрахунках. Якби люди почали знову жбурляти магічними кулями, Сокіл би не зміг легко від них ухилитися, що б закінчилося… Скажімо так, я дуже сподівалася, що змогла б швидко змінити іпостась на драконячу.

Дупцею совалася по маківці дракона в нетерпінні.

Що довше ми наближалися, то тривожніше мені ставало. Я все виглядала когось на помостах величезної махини. Хтось вийде? Крикне еге-гей?

Ми наближалися. М’які крила Сокола безшумно розрізали повітря. Тишу порушував тільки рідкісний скрип корабля, недвозначно натякаючи, що він був зроблений не тільки з металу. Невже люди додали туди елементи дерева?

Я стиснула губи. Людська маніакальна любов до доступного матеріалу мені геть не подобалася.

Коли ніс дракона майже торкнувся накресленого на корпусі прапора, я почула низький басистий вигук:

— Назвіть себе!

Мова чиста, поставлена. Значить не вуличний. Наші дітлахи завжди плутають закінчення, та букву «с» вставляють, де не потрібно. Цей сказав без помилок, але й без привітання.

Чи знаю я його?

— Серафіна Лунаріс! — крикнула у відповідь. Потім задумалася. Сокіл то назватися не може. — І зі мною особистий охоронець короля!

А там уже самі нехай згадують, хто і скільки охоронців у стофа Етьєнна. Може один, може десять, а може це той самий, легендарний — а хто він, уже й не згадає хто. Словом, вирішила зайвий раз язиком не тріпати.

Раптом почувся черговий скрип і одна з металевих панелей відсунулася. Я скривилася. Усередині покриття корабля було таким самим, як і його земні побратими — з дерева і тканини для вітрил. Мабуть, тільки зовнішня оболонка була зроблена з дорогого, доступного тільки в драконів матеріалу.

— У якій справі, лесро? — хитро блиснули очі чоловіка.

Я вдивилася. Тверді риси обличчя, майже квадратна форма, а очі — сіро-блакитні. Ні, ми точно-точно до цього не зустрічалися, та все ж… Він мені когось нагадував.

І титул мій добре знав, значить упізнав мене сам.

— А ви не представитеся? — я грала з вогнем, але надто мені не подобалася перевага співрозмовника.

Він мене знав. Я його — ні.

— Вам, мабуть, цікаво, де ж ви мене бачили, чи не так? — чоловік хмикнув.

А в мене холодок побіг по спині. Я перебирала тисячі облич, що миготіли перед очима останнім часом, але так і не могла згадати. Тиша затягнулася.

— Що ж, зіграймо в гру. Я заберу у вас фрукти та їжу, обіцяну вашим милим повідомленням нижче. А поки моя голодна команда буде це їсти, ви назвете моє ім’я. Вгадаєте — прикинуся, що не бачив вас.