Розділ 33. Шантель

Шантель

Батько майже все моє доросле життя жив на кордоні між Аеліоном і Тотрією — там, де бачив мою матір востаннє. Він тут спорудив невеличкий будиночок, який згодився б для зовсім крихітної сім’ї — ще однієї дитини чи дружини. Уже не знаю, чому саме так — питати в нього не хотіла.

Коли ми посварилися з Артом — якщо це взагалі можна назвати сваркою — я знала, куди полечу. У Парваті було ще одне місце, яке стало для мене тимчасовим притулком. Але надто вже воно асоціювалося з Артом. Надто боляче було там перебувати.

Ні, мені потрібно було зникнути з Парваті, чи взагалі Аеліона. Просто насолодитися спокоєм, тишею і невеликим розслідуванням.

Бо я абсолютно не вірила, що Арт був самим собою.

— Люба, ти нічого не їла сьогодні! — стурбовано вигукнув батько, коли знайшов мене посеред розкиданих книжок у його невеличкій бібліотеці.

Це все були книжки мами. І вони були наповнені корисною інформацією. Дуже. Корисною.

— Встигну, не переживай, — м’яко посміхнулася, щоб не лякати тата, — мені просто здається, що я ось-ось знайду розгадку.

— Стефані… — прокашлявся, — Шантель, дитинко, ти вже кілька днів намагаєшся знайти цю саму розгадку. Поїж нормально, гаразд? І потім обов’язково продовжиш.

У руках у батька було блюдо з ароматним м’ясом. Поруч розкладені рідкісні овочі — типова трапеза драконів. Все виглядало дуже спокусливо, от тільки…

— Скажи, тату, як можу я спокійно їсти, коли мій коханий десь загублений? Я не відчуваю, що це той чоловік, з яким я поєднала долю.

Сказала і язик прикусила.

— Я був таким самим, коли твоя мати зникла, — він похитав головою, — і до чого це призвело?

— До того, що ти знайшов мене, — я спробувала обнадійливо посміхнутися, але батько лише сумно похитав головою, та цокнув язиком.

Він не вірив у мої сили. Не вірив у помутніння розуму Арта.

А я зарилася в книжку, яка просто-таки кричала мені: «Гаряче!». Маніпуляція свідомістю. Методи підпорядкування волі драконів.

Серафіна

Сокіл моєї радості, зрозуміло, не поділяв. Він потягнувся за найближчим каменем, щоб оборонятися від личинок — чим викликав у мене ще ширшу усмішку. Ці крихітки були досить малими, щоби поцілити по них було майже неможливо — і при цьому їх було досить багато, щоби пропустити сотню-другу ударів.

Без мене в Сокола було б дуже мало шансів. Хіба що обернувся б драконом.

Це й була причина безпеки цього острова. Будь-який дракон із дитинства знає — якщо відчуваєш небезпеку, обернися у свою іпостась і перечекай бурю. Мої предки так і передавали це знання. На весняному острові за першої небезпеки варто обернутися драконом і чекати.

Але я пішла далі. Я читала щоденники й описи всіх мешканців цього острова — ще б пак! Я хотіла пізнати секрети буйності цього місця! І тоді натрапила на один нехитрий секрет.

На нас полетіла хмара. Велика, сіро-біла й огидно слизька хмара.

— Серафіно, стань за мене! — крикнув Сокіл, викидаючи руку вперед.

Другою кинув каменем у личинок. Двох навіть збив. Що було не найкращим результатом проти тисячі.

— Соколе…

— Серафіно, не зараз! — раптом гаркнув чоловік. — Я захищу тебе! Швидко за мене!

— Соколе!

Я далі стояла зі схрещеними руками, поки сам чоловік намагався стати в позу зірки і прикрити мене своїм тлінним тілом. Помирати — так йому першим! Щоб я більше мучилася, ага.

Хмара тим часом наближалася. Сокіл цокнув, сплюнув і кинувся до мене — і тоді я зробила м’який, але впевнений крок убік.

Поки чоловік агресивно пробігав повз, я викинула руку просто перед хмарою.

— Серафіно, ні! — на все горло заволав Сокіл.

А хмара… зупинилася.

Сокіл подивився на це секунду. Другу. Змахнув віями. І прокашлявся.

— Ти… заклинателька жуків? — раптом випалив він.

Я гиготнула.

— Можна й так сказати, — бадьоро відповіла йому, а сама почала наступати на личинок.

Вони, точно за помахом чарівної палички, відлітали від мене на кілька метрів.

— Секрет в Акутіфоліусах, — я зійшла до пояснень, — тих самих квітах, якими я тебе привела до тями. Личинки їх до смерті бояться. Тому й живуть у печерах — там, де Акутифоліуси просто не ростуть.

Сокіл похитав головою і навіть обурено хмикнув.

— А не можна було одразу сказати? — зірвалося з його губ.

Я кинула на нього глузливий погляд.

— А ти мене хіба слухав?

Чоловік ще раз важко зітхнув і вийшов із печери — гадаю, у пошуках Акутифоліусів. Їх він за ароматом знайде швидко, тож я особливо не хвилювалася. Замість цього почала оглядати печеру.