Розділ 32. Серафіна

Я працювала з квітами й рослинами все життя — скільки себе пам’ятаю. Із такими, що заспокоюють, розбурхують, отруйними й цілющими. Мені здається, квіти стали нашою мовою любові з батьками. Замість «люба, як школа?» мене запитували, чи полила я рослини у квітнику. А якщо я хворіла, то про моє самопочуття не питали, але завжди приносили різні чаї, які допомагали швидше одужати.

Мої батьки… Дивні. Я завжди розуміла, що вони були не від світу цього. Та все ж вони вклали в мене найголовніше — розуміння основ цілительства і травництва. Тому зараз я зі спокійною душею гуляла галявиною, закривши ніс і рот відірваною з одягу тканиною.

Це було необов’язково із Секретус Бардакуш — достатньо було лише контролювати кількість вдихуваних випарів. Але я переживала, як би інші отруйні квіти не росли тут десь неподалік.

Сам весняний острів виявився просторим, але не особливо примітним. Велика кількість різноманітних рослин, дерев і навіть якась подоба на невеликі джунглі заввишки мені по стегно. Вдалині на горизонті я помітила гірську печеру, але йти туди не наважилася.

Спершу потрібно було привести до тями Сокола.

Я повернулася до чоловіка і важко видихнула.

Неподалік від нас якраз у буйному цвітінні були Акутіфоліуси, які навіть мертвого з могили піднімуть сильним запахом. Я взяла бутончик у руку, розтерла між пальцями й піднесла до обличчя Сокола.

Спершу він поморщився. Довга глибока складка з’явилася між щокою і розсіченим на обличчі шрамом. Потім він наморщив чоло — сильно. Тіло Сокола затремтіло, і я здогадувалася, що за цим слідувало.

Відвернулася якраз вчасно — чоловік голосно і смачно чхнув. Від цього він же і прокинувся.

— Яка гидота, Серафіно, що це?! — Сокіл обурено підвівся, затискаючи ніс. — Прибери це від мене, будь ласка.

Я зі сміхом відкинула залишки пилку й потрусила руками. Певний час мої пальці ще пахнутимуть — яскраве нагадування про хтивий настрій чоловіка.

— Візьми, — я з усмішкою простягнула йому імпровізовану пов’язку, якою він міг прикрити дихальні шляхи. — Мені знадобиться твоя допомога, тож постарайся не наскочити на мене в допитливій пристрасті, гаразд?

Чоловік не відповів — мовчки взяв у мене пов’язку й накрив ніс і рот. Із шумом встав і озирнувся.

— Який наш план?

— Бачиш печеру он там? — я махнула рукою. — Це єдине місце, яке я не обстежила. Мені розповідали, що всі острови містять якісь артефакти, тож…

— Ти вважаєш, там є щось цінне?

Я кивнула. Нескінченна велика кількість трав і квітів мене, зрозуміло, надихала і вселяла захват. Тут були ідеальні умови для виживання рослин — потрібна кількість сонця і вологи у вигляді дощів, і навіть добрива природним чином проникали в коріння.

І за винятком деяких видів, насіння яких я вже дбайливо склала у свою сумку, усі рослини вже росли в мене у квітнику.

Пробираючись через кущі й зарості, ми пішли в бік печери. Від неї виходила прохолода і блакитнувате світіння — гадаю, спеціальне для вирощування особливих видів трав. Зазвичай такими заліковували смертельні рани, відновлювали пам’ять або навіть підвищували магічний резерв.

Про останнє я геть нічого не знала — це не було популярно серед драконів, а люди не надто відверто ділилися з нами знаннями. Так, поверхнево. Тому бажання пробратися всередину прихованих від мене істин стало надто спокусливим.

Я додала ходу.

— Серафіно, обережно, — Сокіл насупився, — хіба мало яка тварюка там живе?

— Весняний острів — безпечний! — Мені довелося майже кричати — так далеко я відбігла від чоловіка.

Сині, фіолетові та рожеві сталактити виднілися біля самого входу. З них повільно скапувала вода. Я принюхалася. Пахло печерою і лавандою.

— Ефірні олії? — прошепотіла собі й насупилася.

Це не мало жодного сенсу, хіба що у вигляді приваблення певного виду…

Очі мої розширилися.

— Комахи! — я прокричала, погано приховуючи захват.

— Серафіно! — Сокіл миттю підлетів до мене. — З тобою все гаразд? Хтось напав?

Я махнула головою і показала пальцем углиб печери — туди, де дедалі довше розвивалися рожеві сталактити, перетворюючи калюжку води на справжню річку. І біля самого її гирла білосніжною подушкою виднівся кокон.

— Хто там? — побоюючись прошепотів Сокіл.

Тримався поруч зі мною, готовий прикрити своїми грудьми, але при цьому пригнувся. Небезпека його не приваблювала — до того ж невідомого походження.

Я ж хитро усміхнулася.

— Це серце весняного острова. — Очі мої блищали у світлі сталактитів. — Ти ж знаєш, що всі квіти потребують запилення?

— Бджоли начебто цим займаються? — Із сумнівом протягнув чоловік.

— У наших землях бджоли, — я не стала впиратися, — але в гірських країнах на кшталт Фенга й того ж Фараланда мешкають інші комахи, які запилюють квіти магічним шляхом. Саме тому деякі настоянки працюють навіть у нас без впровадження людської магії.