Розділ 30. Сокіл

Я обійняв на прощання старого Нойра.

— Ти впевнений, що долетиш до вулканічного острова сам, Соколе? — старечі очі уважно вивчали мене.

Ні. Але чи був вибір? Я гірко усміхнувся.

— Синку, там буде небезпечно, та й…

— Тільки вам і під силу дати мені безпеку, — я перебив старого генерала, перш ніж він устиг би закінчити. — Ви відвертаєте увагу, я виконую справу. Тож покладаюся на вас!

І розуміюче хмикнув. Генерал подивився на мене ще раз, видихнув і змирився — усе одно сперечатися було безглуздо. Вибору то немає.

З Нойром летіло багато драконів — щонайменше тридцять найкращих бійців із темною лускою. Такий вибір був навмисним — їх мало бути добре видно здалеку. Люди повинні були помітити темну хмару, що летіла б у бік одного конкретного острова.

І поки вони були б відвернені на Нойра, який і сам міг кого завгодно на лопатки вкласти, я б тихо-мирно знайшов необхідні припаси. Бо вулканічний острів вабив найголовнішим — артефактом.

Так уже завелося, що дракони не володіють магією. Люди наклали свою монополію на магічні артефакти, здирали з нас шалені кошти.

Мої очі блиснули. Настав час зробити Аеліон незалежним від них.

Ми розлетілися в різні боки. Думки драконів ще якийсь час долинали до мене, але незабаром стихли з першим шумом вітру. Вони летіли строго на захід. Мій острів був на схід від усіх.

Я уважно прислухався до околиць і раз у раз вигукував позивні, але ні Шрам, ні Серафіна не відгукувалися. Їх не було в зоні доступності, і це починало насторожувати. 

Я кинув погляд на сонце — вечоріло. Воно лагідно закочувалося за обрій, останніми відблисками нагадуючи про мирний день, можливо, найкоротший перед довгими виснажливими перегонами. Мої очі затуманилися від раптової втоми.

Свист. Різкий, чіткий, по ліве вухо від мене. Я обернувся і ледь встиг ухилитися від величезного вогняного снаряда.

Пекло б його забрало.

«Хто це?!» — крикнув подумки, з гальмуванням розуміючи, що атака не йшла з боку дракона — говорити було нікому.

Але ж звідки? Я завис у повітрі, перетворюючи себе на ідеальну мішень.

Знову свист.

«Праворуч!» — самому собі і рвонув у протилежний бік.

Зупинятися на одному місці ніяк не можна, потрібно ухилятися, йти вбік. Або ж діяти на зовсім нахабній наполегливості — я склав крила, щоб списом метнутися вниз. Якщо не влучу по людях, то хоча б побачу, хто стріляє в мене.

Але дерева міцно приховували нападника.

Я підлітав дедалі ближче, але так і не міг побачити ні катапульту, ні мага, ні сліди заклинання, щоб йому пусто було. Просто нічого.

«Летить!» — почувся вже чужий крик у моїх вухах, і я ледве встиг ухилитися від крижаного цього разу снаряда.

Але не удар жахнув мене до мурашок, невидимих під шаром луски.

«Серафіно, якого біса ти тут робиш?!» — вигукнув я, кидаючись до яскравої драконячої плями.

У собі та своїй швидкості і спритності я був упевнений, але от у Серафіні… Вона ж мала летіти на весняний острів! Якого біса вона поруч зі мною?! Як я її захищу, поки вона в драконячій формі?! Чортихався голосно і вкрай виразно. Дівчина мовчала.

«Мене не треба рятувати», — ледь не фиркнула мені нахабно.

«Поговоримо, коли долетимо до острова», — кинув їй у відповідь і пролетів до неї за спину так, щоби перебувати поверх дівчини.

Моя тінь накрила Серафіну повністю. Так я хоча б міг передбачити, куди полетів би наступний снаряд. Ми зависли в просторі: Серафіна чекала моїх вказівок, я намагався їх придумати.

«Весняний острів західніше, зможеш нас туди провести?» — кинув їй.

«Вулканічний важливіший!»

Її очі вперлися в мене з нерозумінням. Чому я взагалі сперечався? Чому не діяв, згідно з власним же планом? Відповідь на це запитання крилася в самій дівчині. Я не міг дозволити собі ризикувати нею.

Але у відповідь мовчав.

«Ми просто не долетимо до весняного з атаками на хвості», — приречено промовила Серафіна, ухиляючись від чергового пострілу — теж крижаного.

Поки що все вказувало на стихійних магів. Але хто наважився напасти на нас? Після всіх зусиль?

Повітря заіскрилося — люди готували якусь потужнішу атаку й залишатися на місці було б небезпечно. Я вилаявся голосно і явно, але прийняв план Серафіни.

Махнув крилами, напружуючи кожен м’яз і по-батьківськи ляснув хвостом бузкового дракона знизу від мене. Вона тут же обернулася з гнівним поглядом і не менш агресивними промовами, але я не слухав. 

Я уважно спостерігав за траєкторією польоту атак. Якщо знадобиться закрити дівчину своєю лускою — зроблю і не задумаюся. Ніхто не смів чіпати Серафіну. Крім мене.

Зовсім скоро атаки припинилися. Нас закрило щільним туманом, приховуючи від нападників. Вони не летіли слідом.

«Алінґдон», — вимовив я, коли ми опинилися у відносній безпеці.