Розділ 28. Сокіл

Розгублені очі короля довго шукали мене в просторі. Він не дивився прямо на мене, але скоріше крізь — нібито за моєю спиною вибухнула велика битва, у якій Арт загубився. Вдарився в спогади. Очі його були скляні.

Я цокнув язиком. У мене в голові було два плани. І судячи з відсутності реакції від короля, доведеться вдатися до другого. 

На столі поруч із мапою лежало кілька порожніх аркушів, на яких король, я гадав, намагався щось писати. Я підійшов ближче, щоби поглянути на них, торкнувся пальцями.

Дивні малюнки, візерунки й кілька слів. Навіть не слів, радше буквосполучень — можливо, результат простого мозкового марення.

Ое. Деме. Ріда. Е.

Що б це означало?

— Арте, що це? — показав королю його ж аркуші, але відповіді не отримав.

Я почухав підборіддя. Здається, король реагував тільки на запитання з відповіддю «так» чи «ні» — і частіше віддавав перевагу позитивній відповіді. Значить, нічого путнього дізнатися не зможу.

— Оедемерідае? — я повторив уголос і подивився на Арта.

Але реакції не було. Я склав аркуш і поклав у кишеню, щиро розуміючи, що навряд чи щось зможу із цим зробити. Може й не слід було так чіплятися за дивні слова, що раптом виривалися у хворої свідомості мого друга.

Важко видихнув. Тепер до найнеприємнішого.

— Стофе Артальде, ви давали наказ Тому летіти на острови? — я говорив, а совість гризла, гризла, гризла.

Але ж це на благо? Правда ж?

— Що? — глухо перепитав король. — Так, так, щось так.

— Дозвольте сказати свою думку, — мій голос звучав відчужено, — я б хотів полетіти окремо від лесри Серафіни на вулканічний острів. Думаю, що це б було найкращим розподілом сил. А Том залишився б із вами.

Скляний погляд прослизнув уздовж мене.

— Стофе Артальде, ви згодні з моєю думкою?

— А? Так, звісно, — махнув рукою Арт.

— Тоді дозвольте мені летіти на острів замість Тома, — я навіть заплющив очі.

Формально указ короля має найвищий ступінь сили. Навіть якщо король не в собі.

— Так, так, дозволяю, — бовванцем повторив Арт.

Я відвернувся. Від себе було огидно. Але я отримав необхідний мені карт-бланш. Швидко написав кілька слів на підтвердження цього указу, сам же поставив печатку від короля. Повернувся до вікна — виходити доведеться так само як прийшов.

Аж раптом Арт поворухнувся.

— Соколе? — його голос прорізався чітко й гостро, я навіть здригнувся.

Подивився на спину друга.

— Так, Арте? — відповів рівно, спокійно, ніби весь цей час був поруч із ним.

— Я ж не віддавав наказу відправляти кудись Тома, правда?

Щось та він чув, щось сприймав. Я примружився. Чи означало це, що хвороба іноді відступала? Чи це була отрута, яка чомусь втрачала властивості?

— Ти сказав залишити його в Парваті, а мені летіти на Небесні острови, — сказав те, що щиро вважав брехнею.

Формально Арт справді це сказав. От тільки чи з власної волі?

— Правда? — раптом хмикнув він. Я сковтнув. — Нічого не пам’ятаю, Соколе. Останнім часом я сам не свій. Поклич до мене Шантель, будь ласка.

— Шантель полетіла до батька, стофе.

Але очі Арта знову заповнив туман, і він уперся поглядом у мапу. Я тяжко видихнув і полетів геть. Мені треба було встигнути виконати свою місію.