Розділ 25. Сокіл

Вечоріло. Том був змушений відкланятися — на нього вдома чекав прихворілий батько. Майріель теж поспішила до себе.

Ми із Серафіною залишилися удвох. Я підійшов до дівчини ближче. В очах її читалася тривога і страх. Плечі ледь помітно тремтіли.

— Ти боїшся?

— Ти справді хочеш, щоб я полетіла одна на вулканічний острів? — її очі вперлися в мене із читабельною невірою. — Тому що нібито ніхто б так не подумав?

— Ні, звісно, — я хмикнув, — Серафіно, я схожий на того, хто дівчину відправить у небезпечне місце?

Вона насупилася.

— Не розумію.

— Я не думаю, що це гарне місце для обговорень, — вимовив і підійшов до неї ближче, нагнувся до самого вуха, торкаючись губами рожевого волосся.

Вона пахла весною. Пахла свіжістю і чистотою.

— Ми не знаємо, чи можемо довіряти королеві. Хтось труїть Арта. Що заважає це робити їй?

— Це ж її син, — промовила Серафіна одними губами.

Я похитав головою і важко видихнув. Ніякий він їй не син, але Серафіна про це не знала. Жила у своєму рожевому світі з думкою, що всі навколо хороші. А вони… Роибили дуже нехороші вчинки під личиною праведності.

— Важливо не це, — змінив тему, — а те, що в тебе зовсім інше завдання.

Дістав папірець і швидко накреслив приблизний свій план. Вуха, може, є і в стін, а ось очі — малоймовірно. Серафіна уважно розглядала деталі на клаптику листочка. Потім повільно кивнула.

— Добре, — нарешті сказала дівчина, — але мені це не подобається.

— Це найкраще із зол, — хоча в глибині душі я її розумів.

Розлучатися з нею мені не хотілося навіть на короткий час. Я повернувся обличчям до шалено красивої рожевоволосої дівчини. Її ніжні очі вивчали мене, вії здригалися від швидкоплинного руху. Я підійшов ближче й поправив пасмо волосся, що незграбно збилося, — заправив за вухо. Не стримався. Пальці самі потягнулися до щоки і провели так, що Серафіна заплющила очі.

Вона не хотіла відпускати мою руку. Я не хотів її відбирати. Але зараз геть не було часу на те, щоб навіть мріяти про якесь майбутнє.

Зараз навіть не було майбутнього.

— Я хочу поговорити про нас, — прошепотів тихо-тихо, але Серафіна почула — очі розширилися, губи розтулилися в німому здивуванні. — Але зараз у нас зовсім немає часу. Тож дозволь пообіцяти тобі. У нашу наступну зустріч, ми обговоримо все, добре?

— Нам буде що обговорювати? — голос дівчини зривався.

— Якщо досягнемо успіху, то… — лукаво опустив очі, закусив губу. — Я б дуже цього хотів.

Мить Серафіна стояла на місці. Її груди здіймалися від прискореного дихання, язик непробачно гуляв по м’якій поверхні губ. Я ледь стримувався, щоб не наплювати на свої власні слова.

— Добре, тоді до наступної зустрічі, — млосно прошепотіла вона і стала навшпиньки.

Цього разу заскочили зненацька мене. Маленьким, майже дитячим поцілунком у щоку, що залишив палючий слід на шкірі. Серафіна посміхнулася одними куточками губ і вибігла з вітальні.

Я потягнувся за заспокійливим чаєм. Тісно стало не тільки серцю. Але зволікати не можна.

Мій план полягав у простому проникненні до Арта, розмові з ним і… не зовсім чесній грі. Але вибирати не доводилося.

Я залишив замок Парваті, що, ймовірно, різнилося із самою ідеєю поговорити з королем, але ні. Його охорона б мене не пропустила в залу. Можна було б сходити за Майріель, домогтися дозволу, але тоді довелося б спілкуватися при свідках. Мій план вимагав сухої анонімності.

Тож я скористався старим добрим дідівським методом. Зломом.

У глибині Парватського замку вздовж стін стояли прямокутні колони. Коли принц був дитиною, ми часто грали в хованки й поганялки, і ці масивні ноги велетнів слугували нам захисною стіною. Мені завжди було цікаво, чи можна піднятися ними на самий верх — туди, де виднілося вітражне скло Тронного залу?

Теоретично, якби вперся руками й ногами одночасно в ці дві колони, то це було б можливо. Але на той час я був надто малий, щоб хоча б спробувати це втілити. А зараз довжини ніг цілком мало б вистачити.

Потрібне місце знайшов швидко. Озирнувся. Зручне дерево прикривало мене рясним листям — якщо хтось з охорони й зацікавиться виїмкою між двома колонами, то не зможе побачити мене поміж листя. Залишалася тільки одна складність — забратися на самий верх.

Я відірвав шматок тканини і стиснув у тугий джгут, добряче закусив зубами. Це б приглушило зайві звуки. І поліз.

Поставив руки й ноги паралельно одна одній, тільки зап’ястя трохи ближче до себе. Потім виставляв їх вище й підстрибував ногами на потрібну висоту. Повторював цю дію знову і знову, поступово піднімаючись усе вище.

І якщо на початку це завдання здалося простим, то ближче до висоти, я порадів, що засунув джгут у рот. Від різких і сильних рухів виривався чутний рик.

Коли я дістався потрібної висоти, то був майже повністю знесилений. Висунув джгут і віддихався. Краще, втім, не стало.