Розділ 20. Сокіл

Саміт проходив у традиційній тронній залі Парватського замку, де відбувалося загалом усе хоч скількись важливе для Аеліона. Тут раніше сидів стоф Кайл — батько Арта, який останніми роками слугував радше символом влади, ніж владою. Поруч із ним завжди сиділа його дружина, королева Майріель, але сьогодні не думав, що хоч хтось із них буде присутній.

Тронне місце буде пустувати. Арт завжди вважав за краще активно ходити вздовж карти й жестикулювати, спілкуватися з аристократією «на рівних». Шантель і зовсім уникала статусності та привілейованості.

Біля дверей до тронної зали стояли двоє стражників. Я не знав обох. Тут що, зовсім усіх поміняли за ті кілька місяців, що я був відсутній?

— Як потрапимо всередину? — тихо запитала Серафіна, побоюючись поглядати в бік стражників.

Був у мене план щодо цього.

— Іди сюди, — прошепотів їй у відповідь і смикнув у бік невеликого повороту поруч.

Особливістю драконячих замків був матеріал. Ми не використовували дерево без нагальної потреби. Дерево живе. Використання його веде до смерті істоти, смерті природи. Інша справа — камінь!

Але в каменю є інша, вельми приємна в цій ситуації, особливість. Ми зайшли в підсобне приміщення, яке давно стояло порожнім — у кутах павуки звили затишні гнізда й харчувалися живністю, що через необережність залітала до павутиння.

— Дивись, — хмикнув я, бачачи скепсис в очах дівчини.

Але саме в цій маленькій підсобці два камені стояли нерівно — одна з особливостей споруди. Через щілину можна було зазирнути в тронний зал. Звуки навряд чи долітали сюди, та й видно було мало.

— І що ти пропонуєш мені із цим робити? — про всяк випадок Серафіна говорила впівголосу.

— Уважно стежити ось за тією стіною, — відповів я, показуючи на протилежний уступ, — поруч із червоною картиною.

— Що там буде?

— Я подам знак, — торкнувся плеча дівчини два довгих рази і два коротких, — такий світловий промінь. Коли побачиш його, одразу біжи в зал засідання.

— Мене не пропустить охорона.

— Пропустить, — нахабно усміхнувся, — чи ти не віриш старому доброму Соколу?

Зі старим я, звісно, загнув. Я був усього на рік старший за Арта, а він вважався в самому соку на парубоцькому терені до того, як зустрів Шантель. А зараз багато хто подейкує, що одружився він рано. Утім, згадуючи їхню перепалку, тепер я сумніваюся, що слова їхні були такими вже неправильними.

Але! Не зараз про це. Ще раз повторив Серафіні і змусив її сказати слово в слово те, що ми планували здійснити. Тільки після цього я помчав у зовсім іншому від підсобного приміщення напрямку.

Мене призначили Арту на його десятий День Народження. Подарували майже як іграшку — сказали, ось, тримай, малий принце, у тебе тепер є свій власний стражник, з яким ще й поспілкуватися є про що. Ми спочатку не ладнали, але…

Після того дня все змінилося. А кількома роками пізніше ми знайшли закинутий лаз, який давав змогу шпигувати за всім, що відбувалося в тронній залі.

Верткими рухами я забіг у кабінет Арта, де був його таємний коридор. Всередині пахнуло мохом і вогкістю, темрява проковтнула мене, не похлинувшись.

Я торкнувся рукою стіни і знайшов маленьку видовбану лінію — орієнтир усередині таємних лабіринтів. Я особисто їх створив трохи вище зросту Арта, щоб він ніколи не губився, якщо опиниться всередині без мене.

Пальці ковзали вздовж багаторічного малюнка, а я орієнтувався на звук. Потрібно було знайти ґрунтові води, що капали, а там — пролізти в люкоподібний лаз зверху.

Але мені не щастило. Чи то я пропустив поворот, чи то з роками втратив спогади, але крапель чутно не було. Потрібно було шукати хід вручну, на що не було ні достатнього освітлення, ні часу.

Я заплющив очі. Не те щоб темрява в такому положенні хоч якось відрізнялася, але це дало змогу зазирнути всередину себе — у свої спогади. Скільки часу ми витрачали на те, щоб дійти до точки? Хвилину? Дві? Десять?

Я підняв вільну руку до стелі й пішов уперед впевненіше. У дорослому віці я міг торкатися двох поверхонь одночасно, а значить рано чи пізно натрапив би на потрібний лаз.

Якщо його не засипало або я вже давно не пройшов його. Довелося довіритися шостому чуттю.

Мені здавалося, що простіше було вже здатися, коли до вух донісся слабкий звук крапель. Через кілька кроків моя рука зверху провалилася в лаз.

— Ось він! — прошепотів я, і відлуння повернулося занадто гучно.

Я прикусив язика. Не вистачало, щоб мене хтось випадково почув.

Користуючись виступами лазу, я підтягнувся вгору й почав дертися все вище.

— Ви давите нас, панове февни і стофи, ще трохи й територія Кастлінії навряд чи залишиться за людською расою, — донеслося до мене, і я сміливіше підібрався до верху.

Там нагорі лазу відкривався вентиляційний отвір, з якого було видно тронну залу як на долоні. Сонячний промінь тонкою лінією проникав усередину. Я прислухався.

— Ми не маємо претензій на ваші території, — відрізав Арт.