Розділ 19. Серафіна

З усіх ніг я помчала назад до Парватського замку. Мені потрібно було побачити якщо не Шантель і короля Артальда, то кого-небудь, хто б упізнав мене. Кого-небудь, хто б міг випустити Сокола. Самій шукати вхід до темниці не ризикнула б. Зустрінуся з вартою і миттю опинюся за ґратами, цього разу — без мізерного шансу на порятунок.

Рум’янець усе не сходив із моїх щік. Сокіл так наполягав, що я не пролізла б у ту решітку. Зізнатися чесно, він мав рацію — там навряд чи протиснулася б дитина чи маленький підліток. По плечах я б, може, і пройшла, а от нижче… Невже він звертав увагу на мене в такому сенсі?

Але тоді чому відштовхував?

— Ні, Серафіно, не зараз, — я змахнула нав’язливу думку і сконцентрувалася на важливішій місії.

Врятувати Сокола. Побачити Шантель. Врятувати Академію. Багато важливих місій у мене на сьогодні. Я помітила дівчат, чоловік двадцять, які заходили до замку — і змішалася з ними. Голову опустила низько-низько, щоб стражники не помітили мене.

Гадаю, це була група служниць, яких скликали на допомогу під час проведення банкету. Раніше це було популярною практикою, і багато альт з ринку прагнули потрапити на таку коротку роботу. Завдання були прості, платили пристойно, тому за одне таке місце могли піти й на крайні заходи.

Я опустила голову й тихо йшла за натовпом повз вхід до замку, повз охорону біля дверей. Ще кілька кроків, і я буду вільна. Усередині замку орієнтувалася краще за багатьох. Затамувала подих, боячись потривожити стражників і викликати підозру. Два кроки.

Я склала руки перед собою в замок на кшталт інших дівчат, тільки голову тримала ще нижче.

Крок.

— Зачекайте!

А перемога була така близька. Ми зупинилися, коли високий чоловік підійшов до нас. Я коротко підняла очі, щоби побачити співрозмовника, й обімліла — це був той самий вартовий, який посадив мене й Сокола під замок.

— Ти! З рожевим волоссям! Я знаю тебе! — на всі легені гаркнув він.

— Ви помиляєтеся, альт, я всього лише покоївка, — блеяла я, голови не підіймала.

— Як же! — фиркнув він і смикнув мене за руку, змусивши подивитися йому в очі. — Я тебе особисто годину тому за ґрати посадив! І як тільки вибралася, паршивиця?!

Образливі сльози бризнули з очей. Ну треба ж! І пам’ять хороша, і саме він попався на вході!

— Відпустіть! — заволала я. — Я — лесра Серафіна, запитайте хоч когось із дівчат, мене всі на ринку знають!

Але дівчата, які билися за святе місце покоївок, зовсім не хотіли встрявати в скандал. Вони злякано позадкували та очі по п’ять копійок зробили. Я загарчала.

— Не гарчи, вовченя, а то на ланцюг посаджу, — крізь зуби процідив вартовий і потягнув мене в бік тюремної частини.

І тоді я зробила те, що, мабуть, треба було зробити від самого початку. Я заволала на всі легені. Кричала так, як ніколи раніше — так, ніби моє життя залежало від цього. Просила й допомогти, і врятувати, і волала, що мене вбивають і ріжуть, і взагалі — знущання з драконів!

Навіть спробувала перетворитися на дракона, але впевнена рука миттю одягла мені на руку пригнічувальний браслет. У такому захочеш — не перетворишся.

— Я знаю Шантель! Короля Артальда!

Жодної реакції. Стражник схопив мене за волосся і потягнув усередину. І я зробила останню спробу.

— Том! Я знаю альта Тома!

— Що тут за крик стоїть?

Я розплющила очі й побачила здивований блакитноокий погляд того, до кого волала секунду тому. Переді мною стояв особистий секретар стофа з якимось високоповажним гостем.

— Куди ви ведете лесру? — підкинув брову Том, з легким роздратуванням втупившись на охоронця.

Я переможно вирвала руку з його сталевої хватки.

— Так… Їх розбійниками назвали, — розгублено почухав потилицю стражник.

— Вони там Сокола замкнули, — влізла я, викликавши в Тома здивовано підняті брови.

Він ще раз подивився уважно на охоронця так, ніби той збожеволів і танцював макарену без одягу посеред людної площі. Тобто на обличчі в юнака змішалися збентеження, роздратування, здивування і бажання огребти недалекого стражника, щоб уже нарешті той прийшов до тями.

— Звільніть їх і проведіть в одну з гостьових кімнат, — кинув Том майже через плече, тільки щоб швидше розвернутися до свого супутника, — прошу мене вибачити, февне.

— Аж ніяк, це розбавило надто прісну зустріч, — з усмішкою відповів чоловік, на якого я вперше звернула увагу.

Він був того віку, коли складно сказати — чи то йому тридцять, чи то добре за п’ятдесят. Зовнішність була феноменально ефектною: темно-зелені очі з вкрапленнями кольору мигдалю, майже по-жіночому пухнасті вії. Вилиці гострі — проведеш пальцем і поріжешся. Губи видавали в ньому запеклу натуру людини, яка була здатна на милосердя.

І так, це була людина. Титул февн давали тільки їм. Судячи з того, що за ним хвостиком бігав Том, він — один із правителів людських земель.

У Тотрії був молодий правитель, в Алінґдоні — Валері, яка зупинила війну. У Фараланді, Фензі та Сіані були ті, кого я знала. Залишалися тільки правителі Кастлінії — переобрана невідома мені людина — та Інгуан Го. Таємнича країна, яка взагалі не брала участі в битві.