Розділ 18. Хтось

Стіни темного замку зустріли мене своєю байдужістю. Людям тут були не раді. Сходи по всьому замку були надмірно довгими і високими, зали — неадекватно просторими. Усе для драконів, бо їм будь-якої миті могло закортіти перетворитися.

Чому б не тримати свої бажання в руках? Чому їм постійно потрібно підносити себе над іншими? Я примружився. Заходити всередину не хотілося.

— Вибачте! — мене гукнув слуга, явно не впевнений, як личить звертатися до мене.

Його світле волосся обрамляло надто дитяче обличчя, очі впилися в мої. Чесне слово, намалювати йому пару-трійку ластовиння і зійде за дворового шибеника, який на ринку крадіжкою промишляє.

— Вітаю, я — секретар Його Величності, — хлопчисько простягнув мені тремтячу руку.

Я вигнув брову і виразно оглянув його заляпані в чорнилі пальці. Що ж, те, що він — секретар, не підлягало сумнівам. Мені що із цим зробити?

— Дозвольте провести вас у переговорну, де зберуться всі…

— Чому ви цим займаєтеся, наймиліший, — лід моєї усмішки міг би заморозити саме полум’я, — а не відповідний слуга?

Хлопчик зблід і посміхнувся. Навіть, як мені здалося, хихикнув.

— Мене попросили простежити за тим, щоб у вас не виникло проблем і запитань, — почав бекати він.

Я хмикнув.

— У таких, як я, не виникає проблем і запитань, якщо тільки дракони не лізуть своїм носом у чужі справи, — я пирхнув і зробив крок у бік хлопчиська. — Ведіть мене, куди ви там мали намір.

— Звісно, февне, — вклонився він і прошмигнув до дверей, щоб відчинити переді мною.

Я пройшов повз, але подумки посміхався. Якщо все й далі так буде, і паршивий Сокіл не лізтиме в мої справи, то все пройде ідеально.

Сокіл

— Випустіть мене іменем короля! — гаркнув востаннє на ґрати, й отримав ту саму відповідь, що і три тисячі разів до цього.

Гробову тишу. Мабуть, усі охоронці вирушили на саміт, кинувши злочинців — або потенційних злочинців — гнити в темниці. У серцях я штовхнув ґрати — Серафіна здригнулася.

— Злишся ти, а лякаєш мене, — невдоволено зауважила вона, щільніше загорнувшись у свою сукню.

Дівчині очевидно було холодно, але вона намагалася не подати знаку. Мені стало соромно.

— Звісно злюся, — плюнув у бік сірих стін, — я служив королю вірою і правдою, щоб мене в темницю кидали, не визнавши зовнішності?! Гаразд би Арт це наказав зробити, я б слова не сказав. Але так…

Я промовчав. Боюся, якби Арт наказав кинути мене в темницю, було б набагато гірше. Але з урахуванням його поведінки останнім часом — я б не здивувався.

Серафіна видихнула і встала з місця.

— Немає сенсу сидіти, тільки замерзнемо живцем, — незадоволено буркнула вона й підійшла до єдиного джерела світла в камері — невеличкого вікна на висоті в півтора чи два метри. Закусила губу і примірялася, після чого прокашлялася: — Я б могла спробувати пролізти через ту дірку.

Я підняв голову. На вікні була решітка з далеко посадженими прутами. Дитина б легко там пролізла, але ось Серафіна… Я прискіпливо окинув її форми вище живота.

— Куди ти дивишся! — миттєво спалахнула дівчина, прикриваючись руками.

— Ти не пролізеш у ту дірку.

— Ще і як пролізу! — навіть тупнула для переконливості.

— З такими формами? — я підкинув брову. — Може тобі здається, що природа тебе не нагородила, але повір чоловічому погляду — ти точно не пролізеш між тими прутами.

Серафіна миттєво спалахнула. Щоки вкрилися рум’янцем у суміші збентеження і гніву. З одного боку, вона дуже вже хотіла довести, що я був не правий, але… тоді вона б погодилася, що природа була не така щедра, коли роздавала зовнішні дані. Загалом, ситуація патова.

— Підсади, я перевірю, — буркнула дівчина, вирішивши, що за гордість і честь боротися варто більше, ніж за рішення про зовнішні дані.

Я сперечатися не став. Підійшов ближче до Серафіни й обійняв її за талію. На дотик — пушинка. Пташка, яка сіла на плече вранці. Я змахнув ману й потягнув дівчину вище до своєї шиї. Вона обхопила мою шию стегнами, впевнено влаштувавшись на плечах.

— Підійди ближче до вікна, — командувала, точно сама королева.

А хто я такий, щоб із королевами сперечатися? Підійшов смиренно, усмішку ховав. Нехай побачить, хто мав рацію.

— Ні, так не дотягнуся, — нарікала Серафіна, — тримай мене міцно, гаразд?

— Залежить від того, що ти задумала, — тільки і встиг крякнути я, коли дівчина наступила ступнею мені на плече, боляче проїхавшись по вуху. Але скаржитися я не став. Ще другою проїдеться так само.

Але другою ногою Серафіна діяла вже спритніше — знайшла баланс і вирівнялася. Я тримав її щиколотки пальцями.

Почувся шурхіт — дівчина провела рукою вздовж порожнини широкої стіни, спробувала дотягнутися до ґрат. Судячи зі звуків, у неї це вийшло, ось тільки далі справа не просунулася.

— Не пролізеш? — крикнув я, відчуваючи, як її ноги тремтіли від напруги.