Розділ 17. Серафіна

Важке сперте повітря. Щось гуркоче, кидає з боку в бік. Я насупилася — очі слабо піддавалися, навіть коли я спробувала їх розліпити. Спробувала рушити з місця — руки начебто не зв’язані, ноги теж.

— Тихіше, не рухайся, — прошепотів мені знайомий голос.

— Соколе?

Очі розплющити все ж вийшло з другого разу. Нас оточувала темрява і протухлий запах чогось сильно залежаного. Це був точно не маєток Лунарісів. Я сіпнулася вбік.

— Тихіше, — повторив Сокіл, — ми у возі з продовольством якихось мандрівних торговців. Якщо нас знайдуть, то зв’яжуть і приведуть до короля. Навряд чи ти цього хочеш?

— Згодна, — агресивно шепнула я охоронцеві, отримавши майже ляпас курячим стегенцем, — я хотіла б готувати сніданок для решти учениць Академії.

— Твої батьки впораються, — махнув рукою чоловік і виглянув із воза одним оком. — А в нас завдання важливіше.

Зовні лунали крики торговців. Я прислухалася до їхніх слів, до їхньої манери й тембру. Напружилася. Це був людський діалект.

— Куди ми їдемо, Соколе? — запитала я, очі темні.

Навіщо ми їдемо в людському возі? Невже в людські землі? Там Сокіл навряд чи б робив хоч щось законне чи позитивне. Вирішив убити когось? Але навіщо йому я? Сотні запитань нишпорили в голові, поки зморшки між брів чоловіка ставали дедалі похмурішими й темнішими. Він не відповідав.

Уникав відповіді? Він голосно вилаявся, схопив мене за руку й закрив своїм тілом. Зверху нас накрив тканиною.

— Тінін, кажу вам, Флот-февн, я таких за льє чую.

— Дурниці які. Ну навіщо тінінам наша паньєрка?

Тінін — дракон, а паньєрка… Здається, я чула це слово від торговців. Візок? Віз, у якому ми їхали зараз?

— А ви думаєте, нинішнім стофом усі задоволені? — хмикнув той, що, ймовірно, бачив нас. — Зараз якій тільки челяді не хочеться скинути його. 

— Язик би тобі відрізати, Лотрісе! — фиркнув другий. — Та шкода буде, торгуєш надто добре. Гаразд, будь по-твоєму! Перевір під тією тканиною!

Почулися кроки. До нас наближалися. А я навіть не розуміла — мені кидатися до цих людей по допомогу чи притиснутися до Сокола в пошуках порятунку. Ніби як мене викрали. Тоді февни мені допоможуть? Чи стане моє рожеве волосся візитною карткою Лунарісів?

Задумалася і вирішила не пороти гарячку. Люди теж по-різному могли ставитися до конфлікту. Те, що до нас приходили тільки хороші люди, не означало, що поганих не існувало.

Сокіл притулився до мене ще ближче, майже втупився носом мені в груди, прикриваючи спиною від людини, що проходила повз. Я зніяковіла. На мені була проста сукня без корсета, і всі дотики викликали тремтіння всередині. Але чоловік цього ніби не помічав. Рукою притиснув мене до себе ближче, щоб ми майже злилися зі стіною.

Я просто опустила очі й молилася.

— Я точно бачив когось, Флот-февне…

— Так, Лотрісе, пити треба менше, — його співрозмовник голосно харкнув.

А я відчула, як цей Лотріс підійшов просто до нас, як його рука опустилася до тканини. Уже і я потягнулася до Сокола, ховаючи голову в нього в грудях. Наші серця торкнулися одне одного. Стукали в унісон.

— Припиняй давай, Лотрісе, поїхали! Запізнимося, альт Том із нас три шкури здере! У них там якийсь бенкет важливий!

— А він що, у замку зараз?

— Ну а де ж йому ще бути, коли король там?! Ворушись давай!

І на наше полегшення Лотріс послухався голосу Флоту і все ж вийшов із воза. Через кілька хвилин і бурчання, візок знову рушив. Я рвано видихнула.

— Це було близько, — зі сміхом шепнув Сокіл і зірвав тканину з моєї голови.

Як виявилося, двоє людей були не настільки дурні й наївні. Лотріс справді вийшов із воза, і навіть їхав далі вперед. Ось тільки його напарник залишився всередині.

І ми щойно здали себе йому.

— Рожеве волосся і шрам на все обличчя? — здивовано вимовив він, а потім розплився в жирній хитрій усмішці. — Здається, у нас сьогодні багатий улов.

Сокіл підскочив із місця, схопив маленький ножик, що висів у нього на поясі.

— Вгамуйте ваші старання, Соколе, — блиснув поглядом торговець, — ми їдемо із чудовим військовим супроводом. Часи такі, знаєте, розкрадання тут масові. Тож не рипайтеся навіть, тиніне, а то ваше життя миттю заберуть. А якщо не ваше, то вашої супутниці точно. Рожеве волосся… Альта Лунаріс?

— Серафіна, — я поправила, опустивши голову, — лесра Серафіна.

— Ще краще, — розреготався він, — загалом, нерви мені не робіть, сидіть тихо. Я вас королю здам, як особливих злочинців.

— Ми не злочинці! — обурено вигукнула я.

Зрив Академії не означав, що це зробили ми — та й не звинувачував нас ніхто, принаймні в лоб.

— Ага, а чого тоді в моїй паньєрці забули? Чи лусочки раптом загубили?

Крити нам було нічим. Зізнатися чесно, я б навіть і правду не змогла сказати цьому Флоту — я її банально не знала. Прокинулася тут поруч із чоловіком, така ж здивована, як і сам февн.