Розділ 15. Серафіна

Наші погляди зустрілися. На кухні, здається, стало холодніше.

— Достатньо, — ухильно відповів він, повільно пройшов у кухню. — Твоя мама так пронеслася, що впритул мене не бачила.

— Навіть якби побачила, то скоріше зраділа б, — я видихнула і втомлено сперлася на кухонну тумбу. — У її очах ти — зрадник.

— Та, будь ласка, — хмикнув Сокіл і підійшов до мене ближче.

Я все ще розглядала порошинки на поверхні, коли його пальці торкнулися мого підборіддя. Чоловік змушував мене підняти голову, дивитися йому в очі.

— Але чому за мої гріхи маєш відповідати ти?

Обличчям Сокола пройшла тінь. Його брова сіпнулася, губи підібгалися, поки він пильно дивився на мене. У саму душу заглядав. А я не дихала. Не могла дихати, не могла думати, не могла сприймати реальність — тільки ці темні очі й увага до кожної клітинки, до кожного видиху, що зривався з моїх губ.

Пальці з мого підборіддя так і не прибрав. Я чомусь перейшла на шепіт.

— А яке тобі діло до того, що відбувається в мене вдома?

Це не було сказано з докором чи претензією, але з потаємною цікавістю, майже захованою від зовнішнього світу. Мені було щиро цікаво, чому він про це запитував. Чому піклувався? Якщо тоді… Того дня він відштовхнув мене?

Тоді йшов сильний дощ. 

Грім, блискавка, і я здригалася від кожного гучного шуму. Не тільки я — перші прибулі діти теж не могли спати, чухали руки від зростального й невпинного занепокоєння. Тільки молоко могло заспокоїти їх до першого грому, що розривав небо.

Я стояла на кухні й підігрівала напій. Стежила, щоб на поверхні не з’явилася пінка.

— Негоже лесрі самій на кухні куховарити, — усміхнувся Сокіл, спершись на стіну поруч із каміном.

— Ти хочеш цим зайнятися? — я підняла брову й окинула чоловіка поглядом.

Гад навіть на сантиметр не поворухнувся. Не те щоб молоко було складно підігрівати, але нехай би не коментував тоді! Посмішка прослизнула вздовж його обличчя, ненадовго осяявши м’які риси. Зазвичай він був куди більш похмурим.

— Як ти взагалі навчилася цьому? Хіба в тебе не було служниць у дитинстві?

— Не порівнюй мене зі своїм улюбленим стофом, — пирхнула у відповідь. — Я росла у звичайній родині лікарів. Усе робили самі.

Молоко зайшлося дрібними бульбашками, і я поспішила прибрати посуд із вогню. Поставила скляні склянки й почала тонким струменем наливати напій на поверхню ложки. Якщо лити відразу в склянку, то лопне. Цього трюку навчила мене мама. Поки вона возилася з хворими, у неї не було часу підігрівати молоко для мене.

Грім знову прогримів, і моя рука здригнулася. Замість ложки і склянки молоко полилося мені на пальці. Я завила від різкого болю.

— Дай, — миттєво скомандував Сокіл і забрав посуд із моїх рук.

А я, ковтаючи сльози, занурила пальці в холодну воду у найближчому відрі. Легше не стало, але біль притупило.

Кількома чіткими і швидкими рухами Сокіл розлив молоко по склянках і потягнувся до верхньої шафки, у якій я зберігала мазі та ліки першої допомоги.

— Там є мазь від опіків, — я не говорила, радше шипіла, — але вона не розведена…

— Я знаю.

Його пальці рухалися як заведені іграшки Алінґдона. Він перебирав баночки, розтирав по руці суміш, щоби потім змішати кілька інгредієнтів разом. Я навіть не помітила, коли Сокіл узяв миску для цього, коли потовкнув порошок — виклав суміш на бинт.

Я прийшла до тями, коли він упевненими рухами вивудив мою руку з відра, просушив холодним диханням і наклав компрес. Печіння майже відразу минуло під сильною дією заспокійливих трав.

— Дякую, — пробурмотіла я, здивовано розглядаючи бинт.

Сокіл торкнувся моїх щік тильною стороною руки і витер сльози. Пальці затрималися на моїй шкірі довше, ніж треба. Мені було тепло і водночас з тим бентежно.

— Обережніше, лесро, хто ж дітям молоко робитиме, якщо ти не вбережеш себе?

— Ти чудово справлявся щойно, — ледве перебирала губами я.

Сокіл посміхнувся і закинув моє волосся назад. Воно м’яко закутало лопатки.

— Нікому не кажи, — підморгнув мені чоловік і вперся рукою ззаду, щоб встати з підлоги.

Я не дала йому. Сперлася об коліно, скоротивши відстань між нами, і припала до його губ. Такий твердий і сильний зовні, неприступний, наче стіна, проте мав такі м’які губи. Здавалося, я знову відчула печіння, але цього разу зовсім не в руці. У грудях пекло, розростаючись неабияким жаром. Мої пальці лягли на груди чоловіка, щоб легше було впиратися. Я хотіла поглибити поцілунок.

Різкий кашель змусив мене відсахнутися від Сокола.

— Там діти знову плачуть, — сонно пробурмотіла Люсі.

Я кинула на неї погляд — дівчина потирала очі, на голові був бардак. Так і не скажеш, чи бачила вона мене із Соколом. Може й ні. А якщо бачила, то подумає, що це був лише сон. Та й темно було! Хіба мало що привиділося!

— Іду, — поспішно кинула я і встала на ноги.