Розділ 14. Серафіна

Афіру й Люсі нагодували й посадили перед каміном, у якому тліли зранку кинуті колоди. Дівчата втомилися — довгий переліт давався взнаки. Афіра клювала носом, але чесно трималася, щоб зовсім не розбити свій дитячий графік сну. Люсі була бадьорішою — з непідробним інтересом вона гортала якусь книжку, яку мама вважала за потрібне вручити підлітку.

Я стояла біля виходу, і назви книги мені не було видно. Але, знаючи маму, ризикну припустити, що це було щось біологічне — про види рослин або їхнє походження. Верхом цікавого читва для мене були легенди квітів нашої місцевості. Любовні романи? Про них я дізналася значно пізніше, коли дівчатка з Парватського ринку переказували свої улюблені історії. Тоді я пізнала світ кохання, і швидко зрозуміла, що мама цей світ не любила. Довго в мене боліло сідничне місце, коли вона знайшла заборонену літературу під моєю подушкою.

Відтоді я навчилася ховати ці книжки краще, хоча і про рослини любила читати. Взагалі мене складно було уявити без книжки, коли я була такою ж, як Люсі. Посмішка зірвалася з моїх губ. Моя учениця була так на мене схожа.

Мама й зараз сиділа на кріслі поруч із батьком, і із затаєною радістю спостерігала за дівчатками. Але варто було її погляду піднятися — туди, де зараз стояли Сокіл зі Шрамом і щось активно обговорювали, як очі її темніли, а губи підтискалися. Я важко зітхнула. Довго ми тут не протримаємося з таким ставленням. Батько краще переносив «товариство цих вузьколобих», як часто називали позаочі королівську свиту. Він просто читав газету, покурюючи люльку й ігнорував їхню присутність.

— Панове, можливо, чаю? — раптом зголосилася мама й підвелася зі свого крісла.

— Не варто турбуватися, — поспішив задобрити господиню будинку Шрам, але не тут то було.

Мама лише вигнула брову.

— Які турботи, — кинула вона таким тоном, немов самі слова Шрама були нестерпним каменем на шиї моєї матері.

Я зімкнула зуби, щоб не прокоментувати таку негостинну поведінку.

— Серафіно, підемо, допоможеш, — мама повністю проігнорувала відмову Шрама й поманила мене пальцем.

Ага. Тобто чай слугував лише відмовкою для того, щоб відвести мене на кухню і відчитати за спілкування з «вузьколобими». Я зиркнула на Сокола перед виходом, наші погляди зустрілися. Його — м’який, турботливий. Мій — схвильований. Чи розумів він, що на мене чекає? Судячи з розслабленого обличчя — ні, не розумів.

Кухня була похмурим місцем через занадто вузьке вікно, розташоване впритул до шафок. Світла в приміщенні не вистачало, а через часте готування повітря здавалося спертим. Я миттєво відчула, як біль прибився до задньої частини голови. Утім, це легко можна було списати на хвилювання.

— Мені не подобається, що ти спілкуєшся із цими… — мама одразу ж перейшла до справи і стиснула губи. Потрібного слова до «цими» не знайшла. Підбирала, і нарешті виплюнула: —… драконами.

— Ми теж дракони, мамо, — на видиху відповіла я. — І ми із Соколом працюємо разом, а Афіра — донька Шрама. Не те щоб хоч хтось із них зробив тобі щось погане.

— Війна, по-твоєму, — хороше? — вона схрестила руки.

— Хіба Сокіл чи Шрам починали її? — резонно відбила я. — Якщо вже на те пішло, то навіть стоф Артальд її не починав. Люди напали першими. А ти просто впираєшся, бо вони були на полі бою. Кому було захищати нас, коли Тотрія зробила перший крок?

Але маму було не переконати. Якби вона сліпо обожнювала людей, гадаю, мені було б легше. Тоді б це означало, що наші погляди різні — протилежні, і це слід було прийняти. Але ні, мама вірила, що дракони — хороші. Просто не ті, що при владі. Доводів до цього в неї, щоправда, не було. Я знову важко зітхнула.

— Ти хотіла зробити чай, — втомлено нагадала їй.

— Зачекають, — фиркнула мама, — через них моя донька перечить мені, чого не робила все своє життя.

Бо не могла набратися сміливості.

—… Вони ніби зачарували тебе! — не могла вгамуватися вона. — Чи вся справа в закоханості? Ох, вічно тебе тягнуло до поганих хлопчиків. Мало тебе лупили в дитинстві!

Я посміхнулася і кивнула. Відповідати на це було нічого, крім того, що свою дитину я і пальцем не чіпатиму. Любов має зустрічатися любов’ю. А ось ці жорстокі методи… Неприємні сльози підійшли надто близько до очей, і я ледь помітно смикнулася, щоб заховати їх знову на глибину душі. Мою реакцію мама витлумачила інакше.

— Точно закохалася… — вона навіть плеснула в долоні. — Ой, горе мені горе! Будеш драконом легкої поведінки для королівських охоронців!

— Не так давно ти хотіла, щоб я заміж за стофа вийшла, — тактовно нагадала їй.

І майже отримала ляпас. Мама занесла руку, але в останню мить передумала. Видихнула і жбурнула мішечок із травами на стіл.

— Сама роби їм чай, — кинула вона і вийшла з кухні, агресивно тупочучи в протилежний від вітальні бік.

До своєї спальні, найімовірніше, — оплакувати ілюзорну долю ідеальної доньки, зіпсованої цими «вузьколобими королівськими охоронцями». Я зітхнула й потягнулася за мішечком, коли ледь чутний шурхіт привернув мою увагу.

Я підняла очі.

— І багато ти чув? — запитала я, коли в тіні розрізнила Сокола.