Розділ 12. Сокіл

Я йшов із полювання з тушкою напереваги. Цього мало вистачити на сніданок на всіх прибулих гостей королівської свити. Не дуже багато, звісно, але з урахуванням усіх подій вибирати не доводилося.

У таборі стояв аромат свіжої випічки — дракони здивовано виходили зі своїх наметів, але до кухні наближатися не поспішали. Останні нововведення королеви вони вважали дивиною, причому часто непотрібною. Навіщо їсти щось, якщо вже є м’ясо, що поповнює всі сили й ідеально підходить для відновлення другої іпостасі?

Чув, Арт любив їсти готування Шантель. Особисто я дивився на її випічку з підозрою.

Скинувши оленину з плеча, я підійшов до стійки з обробленого каменю і підвісив тушку на гачок. Взявся обробляти м’ясо. Зрідка кидав погляд на намети, коли чув шурхіт тканини — стежив, хто виходив і заходив усередину. Контролював, щоб усі були в порядку.

Один раз уже упустив цю деталь.

Ніж затупився, і я потягнувся за точильним каменем у сумці, але не міг його намацати. Я насупився і нахилився нижче.

Різкий шурхіт змусив мене стрепенутися — я підняв голову. Люсі виходила з намету Серафіни зі спантеличеним обличчям. Я спостерігав за нею, поки пальцями намагався знайти камінь.

— О, Соколе, ти не бачив лесру Серафіну? — підійшла до мене дівчина.

Пальці намацали ледь шорстку поверхню каменю, і я задовільно посміхнувся. Дістав його і провів лезом ножа.

— Ні, я був на полюванні, — кинув дівчинці, не відриваючись від справи, — зайди до королеви. Вони були подругами, впевнений, їм було що обговорити. Тільки постукай попередньо. За підслуховування королеви можуть і до в’язниці кинути.

Люсі насупилася.

— А як вони подружилися? — зам’яла руки дівчина. Вказівним і великим пальцями смикала нігтики.

— Обидві були на відборі наречених до короля Артальда, — усмішка здригнулася на моїх губах.

Спогади розтеклися теплом, але зараз вони відгукувалися якоюсь далекою луною. Занадто далекою, майже ностальгічною.

— О, розумію, — на одному місці розхитувалася Люсі, — я б теж на такий відбір пішла. Король Артальд дуже красивий.

Я вигнув брову й коротко кинув погляд на дівчинку. Вона не дивилася на мене, рум’янець вкрив її щоки. Важкий видих вирвався з моїх грудей. Ох уже ці підлітки й перша закоханість у дракона, удвічі старшого. Я лише похитав головою, відповідати на це не став — не моя справа.

— Ось і лесра, — зазначила Люсі, але поспішати до директриси не стала.

Я підняв очі. Серафіна йшла разом із двома полісменами, обличчя її було білішим за сніг. Неприємне відчуття кольнуло в грудях. Щось сталося.

— Іди в намет, Люсі, — коротко кинув я.

— Але я хотіла поговорити…

— Іди в намет! — суворіше повторив і встав зі свого місця. — Серафіна зайде до тебе, коли звільниться.

— Ну й добре, — фиркнула Люсі, із зайвою різкістю відчинила намет і зникла за тканиною.

Я не зводив очей із Серафіни. Що їй сказали полісмени? Її звинувачують? Я думав про це. Це найпростіша теорія — у неї була найлегша можливість, але був абсолютно повністю відсутній мотив. Хіба що полісмени вирішили придумати його.

Я кинув м’ясо й підійшов ближче.

— Доброго ранку, меги, є якісь новини? — я витирав руки об рушник і уважно розглядав двох драконів.

Одного з тонкими губами в окулярах, та іншого — з дурнуватим обличчям і блукаючим поглядом.

— А ви, вибачте, хто? — підкинув брову той, що був в окулярах.

— Це Сокіл, — встряла Серафіна, — охоронець короля. Він тут за його дорученням.

Полісмен щось незрозуміле проричав, окинув мене зарозумілим поглядом і пройшов повз.

«Я потім розповім», — одними губами прошепотіла директриса.

Другий полісмен — той, що мав чіткіший зір — не поспішав дати спокій. Він зупинився на місці й підняв вказівний палець. Потім запитально подивився на колегу, але той уже й забув про мене й моє існування.

— Скажіть, Соколе, — нарочито голосно вимовив полісмен, щоб його напарник зупинився, — а де ви були, коли сталася трагедія?

— У дитячому крилі, укладав спати одного з дітей.

До чого він хилить? Мої очі здригнулися, брови зійшлися на переніссі. Мені це страшенно не подобалося.

— Хіба ви відповідаєте за це? Ви — педагог чи няня? — схрестив руки полісмен.

— Я під підозрою? — зустрів питанням натиск дракона.

Він напружився. Окулярик теж скинув пиху й підійшов ближче — їхні очі тепер зійшлися на мені.

— Усі під підозрою, наймиліший, поки не доведено протилежного, — фиркнув полісмен і потягнув колегу за рукав, — але ми не сміємо вас затримувати. Нас чекає король на аудієнції. Він і відповість, чи мали ви сидіти з дітьми або взагалі перебувати в Академії.

Я фуркнув і тільки ніжна рука Серафіни зупинила мене від необачного вчинку. Мені в обличчя заявляли, що я робив не те що мені належало — і хай там як, але не їм це вирішувати. Королю, Серафіні, мені, але не двом слизьким типам, які замість того, щоб шукати злочинця, тикають пальцем у всіх підряд.