Розділ 9. Сокіл

«Я протримаюся! Я не хочу перетворюватися!» — волала Афіра.

Тому що її тато мав ось-ось з’явитися. Вона хотіла, щоб він побачив. Думаю, тому дівчинка спочатку і втекла — щоб сховатися від мами і крикнути подумки батькові, якого сама Афіра була змушена любити в таємниці.

Ось він — головний ворог Академії і те, за що ми боролися із Серафіною, коли будували ті стіни. Упередження. Передсуди. Ненависть, що жила в серцях людей і драконів один до одного — і її навіть я не міг до кінця викорчувати зсередини.

«Довго тримати першу форму небезпечно, Афіро», — спокійно вимовив я, намагаючись заспокоїти дівчинку.

«Я чула, що королева Шантель довго тримала першу форму! І в мене вийде!».

Я фиркнув. 

Як же. Королева Шантель майже шомкнулася об землю, якби Арт її вчасно не спіймав. Сумною вийшла б історія, якби він був хоча б на секунду повільнішим.

Я обернувся назад із важким серцем, роздумуючи над словами Арта. Невже він і справді вірив у невірність дружини? Чи йому це хтось нашіптував? Можливо, хтось, хто був проти союзу з людьми, а отже — проти політики нинішнього правителя?

— Не хочеш допомогти спіймати її?! — заволала розгнівана Серафіна, і мені довелося відкинути сторонні думки геть.

Сподіваюся, ніхто не бродив поблизу й не слухав мої злегка параноїдальні думки щодо майбутнього Аеліона.

Спіймати маленького верткого дракона, який навіть не намагається злетіти — завдання із зірочкою. Афірі було куди зручніше спритно бігати й ухилятися від дерев, поки я громіздкими кроками обходив густопосаджені ділянки. Через кілька хвилин уже видихався. Стратегію потрібно було змінювати.

Я вдарив підлогу хвостом і злетів у небо. Дощ майже закінчився — дрібні краплі зустрічалися із сонячними променями, утворюючи тонкий райдужний силует. Я усміхнувся, але аж ніяк не красивому краєвиду й малюнку неба.

На лінії горизонту летів дракон із сяючою лускою і до болю знайомими очима. Ми билися пліч-о-пліч.

«Афіро, тато летить», — хмикнув я і почув пронизливий вереск у думках дівчинки.

Спочатку це була радість, потім переляк, потім повільно зростальна паніка. Вона хотіла показатися батькові, але боялася, що в неї не вийде. Перед очима спалахували уривки спогадів із думок дівчинки: мама сварить, кричить і паплюжить драконів, голосить з іншими жінками Алінґдона про появу Афіри й необхідність освіти в їхньому житті. Сумнівів не було — така мадам із радістю б забрала доньку з Академії, навіть ціною безпеки маленького дракона.

Афірі була потрібна Академія для життя. Серафіні теж. Вона вже втратила майже всіх студентів, проте маленька Афіра стала б для неї ударом. Я мав втрутитися.

«Спробуй злетіти».

«Що? — дівчинка не відразу повірила. — Але ж Серафіна говорила, що без нових педагогів… Що нам не можна…».

«Зі мною можна».

Формально — ні, і дівчинка мала рацію, але я вхопився за соломинку, що тонула в океанському вирі. Якщо Шрам побачить Афіру в небі, то зрозуміє, наскільки їй важливе зараз навчання. Я підлетів нижче.

«Змахуй крилами, як руками, — командував я, — можеш підмахувати хвостом. Це допомагає особливо на зльоті».

Серафіна напружено вдивлялася в мою завислу фігуру в повітрі, лише зрідка відриваючись на силует дитини. Допомогти вона не могла, тому трагічно заминала руки й кусала губи — хай я цього й не бачив. Але я звички директриси надто добре знав.

Афіра піднялася вище рівня землі, але все ще не досягла верхівки дерев, де я міг би її підстрахувати.

«Соколе, мені страшно», — захлипла дівчинка, забила крилами частіше.

Я чув як почастішало її дихання, з яким жахом вона дивилася донизу і від того дедалі швидше втрачала висоту. Ще трохи — і зірветься між гілок.

«Ти зможеш, думай про точки!»

«Не можу!» — вона майже волала.

І тоді почулася гарна тонка пісня з розміреним тактом вальсу. Серафіна завжди її співала, коли поливала квіти й доглядала за своїми рослинними «дітками» у квітнику й на території Академії. Тонка пісня про те, як знайти своє кохання — проте не сенс мелодії був найважливішим, а її такт. Раз. Два. Три.

Афіра прислухалася і відволіклася на вальсуючий темп — її крила почали повторювати рухи. Раз — вгору, два — вниз, повторити.

І нехай Серафіна не могла розчути мій голос і мої думки, але я почав наспівувати ту саму мелодію — про загублене кохання, яке двоє драконів змогли віднайти через відстань. Через перепони, через час, через шлюб із іншими людьми — тільки щоб, нарешті, віднайти одне одного.

Афіра не зводила очей із рожевоволосої директриси, і вже за мить була на рівні зі мною. Я різко пірнув униз, страхуючи дівчинку на випадок падіння.

«Ти розумничка, Афіро! — я прокричав, — підспівуй пісні Серафіни, а я підхоплю, якщо ти впадеш!»

І маленька дівчинка почала підспівувати мелодії, яку вона зовсім не знала — та й навряд чи могла зрозуміти сенс слів у її-то віці. Але я майже втратив дар мови від того, як проникливо звучав її голос. Коли дитина співає про світле майбутнє, про щастя і радість від зустрічі — чи це не символ надії нації?