Розділ 7. Серафіна

Їх забрали. Усіх. Ми кричали і веселилися, танцювали танець дощу, коли батьки один за одним забирали дітей і йшли геть.

Хтось казав, що це тимчасовий захід, поки не відновлять Академію. Хтось боязко шепотів, що переживає за безпеку дитини. А хтось відверто пирхав і заявляв, що від початку не вірив у цю витівку.

— Я сама дракон, встежити за своєю дитиною зумію! — заявила дамочка останнього малюка, що залишився.

А потім почали забирати й підлітків.

— Добрий день, а Церемонії не буде? — до мене підійшов здивований світловолосий чоловік — здається, коваль або збирач металів.

Я частенько бачила його на ринках у Парваті. Сподівалася, що хоч він стане на моє місце й довіриться ще раз.

— Добрий день, у нас сталося нещастя, — махнула рукою, — пожежа. Але ви не переживайте, ми цю справу миттю відновимо, хвала сучасним технологіям.

— Технологіям? — чоловік вигнув брову.

Трясця, точно, він же дракон. А дракони завжди ставляться із забобонами до техніки людей.

— Поки ми відбудовуємо, — я почала добродушно тараторити, — усіх дітей переводять у маєток Лунаріс, житло моїх батьків. І мене, зрозуміло!

— Це обов’язково? — підібгав губи коваль.

Я видихнула. Здається, розчарування занадто явно промайнуло в мене на обличчі.

— Альта… Я хотів сказати, лесро Серафіно, не беріть близько до серця. Просто всі ці нововведення мені спочатку здавалися зайвими. Ерік може ходити й до звичайної школи в Парваті.

Моє серце впало. Ерік? Як я можу доводити цьому чоловікові, що Академія — джерело безпеки і світлого майбутнього, якщо не так давно особисто реанімувала його сина?

Мені нічого не залишалося, окрім як тямуще кивнути і провести батька до намету, де зібралися учні. Ерік і Люсі. Більше не було нікого.

— Сину, що з тобою сталося?! — побачивши перемазану дитину в сажі, вугіллі та з блідим обличчям, батько кинувся до ніг сина.

Він перевірив його температуру тильним боком руки, потріпав по щоках.

— Ми залишаємо це місце цієї ж хвилини, — холодно кинув коваль на прощання і вискочив геть із намету.

До мене донеслися його слова, уже адресовані не мені: «І як вона посміла мене ще й умовляти?!». Я опустила голову.

— Лесро Серафіно не засмучуйтеся, — подала голос Люсі.

А я подумала про те, що сама дівчина лишалася тут, бо її батьки ще не приїхали. Але варто їм тут заявитися і все. Люсі теж заберуть. Як розібрали вже всіх учнів Академії.

Я не відповіла дівчинці, але вийшла з намету на вулицю, де вже щосили вирував дощ. Я хотіла, щоб він вкрив мене літрами води, хотіла, щоб вибив тремтіння з грудей, щоб змив сльози образи й обурення.

Адже я зробила все, щоб урятувати дітей — усе, щоб Академія існувала. Просто… Комусь вона завадила. І не дивно. Люди негласно чинили опір міжрасовим шлюбам. Що менше драконів, то більше людей.

І так само з боку драконів. 

Я підняла обличчя до неба, дозволивши собі розчинитися в природній прохолоді. От би природа забрала мене до себе — як же прикро, як же неможливо жити серед драконів! Та й щось мені підказувало, що серед людей було не краще.

— Що ти робиш?! — крикнув мені Сокіл.

Дощ напевно облив його повністю — і волосся пасмами прилипло до обличчя, й одяг повністю окреслював його тіло. Як мені сказати йому, що я підвела? Що нам більше… нема з ким працювати?

— Стою під дощем, — я розкинула руки вбік, — що мені ще залишається?

— Сховатися? Ти так захворієш!

— Ну й нехай! — образа тріпотіла всередині, і мені зовсім не хотілося слухати доводи Сокола.

Взагалі хотілося бути від нього зараз якомога далі.

Він шумно видихнув і пробурмотів щось на кшталт «жінки» або «дракони», або щось іще таке, що зазвичай не зачіпало струни моєї душі, але в ту мить мені захотілося встромити йому звучного ляпаса. Зробити я цього не встигла. Тільки-но я обернулася, як Сокіл уже вкрився лускою, крила виросли в нього з-за спини й за лічені секунди переді мною стояв повноцінний дракон.

Він подивився на мене величезними темними очима і фиркнув. Дим повалив у нього з ніздрів, змусивши мене закашлятися.

— Ну що ти… — я розмахувала рукою в марних спробах розвіяти драконячу пару.

Коли повітря повернулося в мої легені, я усвідомила дві речі. Сокіл більше не дивився на мене своєю величезною головою. І дощ на мене більше не капав. Сокіл накрив мене своїми крилами.

— Я не просила тебе про допомогу! — вилаялася, і з гучним і характерним тупотом пішла в бік вільної від дракона ділянки землі.

Не тут-то було. Великі крила миттю накрили мене знову.

— Та ти знущаєшся! Дай мені спокійно пострибати під дощем! — заволала я, але дракон лише відвернув голову вбік.

Мовляв, дурниці говориш, жінко. Я безпорадно зітхнула.

— Якщо я поплачу, ти нікому не скажеш? — уже тихіше запитала я в дракона.