Розділ 6. Сокіл

Це сталося кілька місяців тому. 

Перший фундамент було закладено — кам’яні стіни-велетні височіли посеред пустки. Нам ще багато чого належало добудувати: паркан, щоб діти не вибігли далі території Академії, внутрішнє оздоблення, завести меблі та необхідні матеріали. Дітей мали почати завозити найближчим часом. Але того вечора ми були самі.

Серафіна розставляла квіти в горщиках на підвіконні. Я лежав на настилі із сіна і спостерігав за нею, жуючи гілочку.

— Ви ж знаєте, що квіти посеред абсолютно неготового приміщення мають абсурдний вигляд? — вигнув брову, спостерігаючи за її методичними рухами.

Вона пересаджувала квітку й потім ставила її на потрібне місце, з якимось містичним задоволенням заливаючи її водою.

— Що є життя, якщо не абсурд? — дівчина повела плечем.

— Філософствуєте? — я усміхнувся. — Не думав, що ви з таких.

— Справді? А з яких же я? — й обернулася, беззлобно блиснувши на мене очима.

Я задумливо жував гілочку й дивився в стелю. Пил ще не встиг покрити поверхню, та й павуки теж ще не оселилися. У щілинах не було видно нічого, крім самого каменю. У драконячих країнах усе робилося з каменю на захист природи.

Дерево чіпали в крайньому разі. За вбивство тварин молилися і підносили данину. А люди… Я важко зітхнув. Погані думки завжди приходили з таких ось дрібниць.

— Ви не відповіли, — Серафіна нагадала про себе, і я перевів погляд на неї.

Тонкий стан був ідеально обрамлений її темно-зеленою сукнею. Я думав, що з таким волоссям дівчині було б складно носити яскравий одяг, але ні. У Серафіни був винятковий смак.

— Так що? — вона навіть схрестила руки і вигнула брови, ніби ось-ось образиться.

Я усміхнувся.

— Вам так важлива моя думка? — відбивав її випад.

Вона очікувано фиркнула.

— Абсолютно ні, — і різко відвернулася до своїх горщиків.

Як же. Аж дим із вух валить. Я сів зручніше і виплюнув гілочку.

— А по вас і не скажеш, — продовжував зачіпати дівчину. Сильно мені подобалося, як вона злилася. Мила така, — вашим гладіолусам не стане погано від такого різкого ставлення?

Квіти вона садила з подвоєною злістю, а після моїх слів спробувала робити це повільніше. Вийшло тільки розсмішити мене.

Я ліг назад і втупився в стелю, у рот встромив нову гілочку.

— Я думаю, що ви — типова матуся, — мене потягнуло на одкровення. Серафіна завмерла і прислухалася, але обличчям не поверталася. Я продовжив: — знаєте, з тих, хто дітям усе наготує, ніколи не накричить, зі шкіри геть лізтиме заради малечі.

— Це погано? — тихо запитала вона.

— Це приземлено, — я знизав плечима, — тому і сказав, що філософствувати вам не личить. Вам личить пекти пироги й облаштовувати домашній затишок. Створювати те місце, у яке хотілося б повернутися.

Я раптом задумався, що в мене такого місця якраз таки не було. Був дракон — король Артальд — до якого я повертався в справі честі. Але поза цим чи існував я? Чи було в мене життя крім служіння короні? Я задумливо жував гілочку.

— Я цим і займаюся.

— Що? — витягнутий зі своїх власних роздумів, мене застали зненацька.

— Просто зараз я створюю домівку, до якої захочуть повернутися, — сміливіше повторила Серафіна й повернулася до мене.

Спиною сперлася на підвіконня. Її руки були в землі та зелені, але їй, здавалося, було все одно.

— Ті діти, що жили без батьків так довго, і ті, хто тільки починають свій шлях перетворення на дракона, — її очі горіли, — я стараюся заради них. Ви кажете, що розставляти горщики з квітами — абсурд, я кажу, що це створює дім для тих, хто цього потребує. І якщо ціна цьому — один нахаба з високою зарозумілістю, який буде наді мною сміятися, що ж, так тому й бути.

Я задумливо жував гілочку й не реагував, тож Серафіна видихнула й обтрусила руки. Гадаю, вона хотіла вийти з кімнати, коли мій голос зупинив її.

— Я не сміюся над вами, лесро, я вам щиро заздрю.

Серафіна мені тоді нічого не відповіла.

На небі збиралися темні хмари, натякаючи на наближення дощу. Церемонія і до цього здавалася проваленою, а тепер і останні промені забрали посмішку з небосхилу. Я подивився наверх і важко зітхнув.

— Серафіно, дітей треба теж відвести в намет — збираються хмари, — зауважив я.

Нечисленні учні Академії сиділи на імпровізованому килимі і гралися з тим, що вдалося врятувати зі стін школи. Підлітки сховалися в наметах — їх перспектива бути облитими водою не приваблювала.

— І що? Ми не боїмося дощу, правда? — крикнула малечі директриса, і вони на весь голос закричали згідне «Не боїмося!».

Я підійшов до дівчини ближче, заглянув їй в очі.

— Ти впевнена в тому, що робиш? — майже шепотів, щоб навіть у наметах не почули. — Батьки будуть незадоволені станом Академії, а якщо діти будуть під дощем…

— Не вказуй мені, що робити, — пирхнула у відповідь Серафіна, — ми гратимемося в калюжах!