Розділ 4. Серафіна

Свіже повітря вдарило в груди різко й безкомпромісно — я розплющила очі й закашлялася. Не могла надихатися — я відкривала й закривала рот, як риба, силкуючись отямитися. Очі сльозилися.

— Соколе! Лесра Серафіна прийшла до тями! — почувся тонкий і до болю переляканий голос Люсі.

Маленька дівчинка. Скільки ще ночей вона не спатиме після пережитого жаху в Академії?

— Заміни мене. — Упевнена, холодна, розважлива відповідь. — Готова? Раз, два, три!

— Є! — відповіла Люсі.

Що вони робили? Зір усе ще не піддавався. Я різко розвернулася і новий напад кашлю накрив із головою. Теплі чоловічі руки лягли мені на плечі.

— Обережніше, ти надихалася димом. Не поспішай, — лагідно шепотів мені Сокіл, погладжуючи по спині. — Сховайся і відпочивай, я про все подбаю.

Так само лагідно, як щойно чоловічі руки погладжували мене, покривало закутало вкриті мурашками плечі. Мій кашель зійшов нанівець, я змогла вирівняти дихання — тоді до мене повернувся і зір.

Ми були на траві біля будівлі Академії. У повітрі стояв аромат гару, тож ризикнула б припустити, що згоріло все, що тільки могло згоріти всередині. Книжки, зошити, архівні матеріали, ймовірно, усе, що було в спальнях у дітей. Я важко видихнула.

— Дякую, — пробурмотіла чоловікові, як раптом різкий спогад змусив мене майже знепритомніти знову. Я підняла очі на Сокола — запитувальні, благальні, перелякані до смерті очі. Я пробурмотіла: — а що з Еріком?

Сокіл опустив погляд і стиснув губи. Він не хотів говорити.

— Невже… — слова давалися важко, сльози миттєво накотилися на очі, знову затуманюючи мій зір.

Я обернулася в бік Люсі й побачила, як маленька дівчинка, склавши долоньки будиночком, робила масаж серця підлітку. Ось про що з нею перемовлявся Сокіл. Вони реанімували хлопчика весь цей час, чекаючи на підмогу, яка мала ось-ось прибути.

Якщо не на пожежу, то на Церемонію, якої, очевидно, не буде.

— Скільки він уже так? — не своїм голосом промовила я.

— Я не намацав пульсу ще в будівлі, тож складно сказати напевно, — Сокіл не дивився на мене, але говорив як є, не прикрашаючи правду.

І за це я була йому безмежно вдячна. Я встала так швидко, як тільки могла — що все ще навряд чи випереджало швидкість равлика — і попленталася до хлопчика.

— Серафіно, ти нічим тут не допоможеш, — пролунав голос Сокола мені в спину.

— Це ми ще подивимося, — відрізала я і поспішила до двох підлітків.

Люсі плакала. Вона не зупиняла своїх дій, ритмічно змушувала працювати серце хлопчика й періодично зупинялася, щоби передати Еріку дихання рот у рот.

Я опустилася на коліна поруч.

— Коли я скажу, прибери руки й не чіпай серце, — тихо скомандувала я.

— Але він! — майже кричала дівчинка. — Він помре тоді! Я так намагалася… Я всіх перенесла… Я змогла, але вже було пізно… — І ритмічно продовжувала свої дії.

— Не пізно.

Я зірвала з грудей талісман, який завжди носила на такий випадок. Батьки навчили. Маленька скляна колбочка відбивала полум’я, що вщухало на тлі, — адреналін, який потрібно ввести, якщо в людини або дракона зупинилося серце. Голка для шприца була прикріплена до боку талісмана.

— Зараз! — скомандувала я.

Люсі тут уже прибрала руки і відвернулася — вона боялася побачити те, що могло статися на її очах. Насправді найстрашніше, що могло б статися — Ерік просто б не встав. Так і залишився б лежати там млявим тілом, із втраченою надією на майбутнє. Чи було це страшно? Безумовно. Але це б не було тим, що я вже бачила в госпіталі батьків, куди приходили ті, кому відмовили в допомозі всі інші.

І ми рятували їх. Не всіх, але багатьох.

Ерік різко розплющив очі і вдихнув кисень, відкриваючи рота викинутою рибою.

— Ти живий! — заплакала Люсі й кинулася обіймати хлопчика.

Вона плакала. Він намагався віддихатися. А я лише втомлено витирала піт, що проступив на лобі.

— Ти використала свій єдиний еліксир заради нього, — тямуще зауважив Сокіл, — ти зробила правильний вибір.

— Звичайно правильний, — я навіть вигнула бров, — у мене цих колбочок удома з тисячу лежить. Ти ж не думав, що адреналін — це щось на кшталт зілля вічної молодості?

Я подивилася на Сокола з легкою усмішкою і вперше спіймала його на щирому нерозумінні й навіть розгубленості. Уперше, як мені здалося, у своєму житті, цей чоловік не знав що сказати. Я тихо хихикнула.

— Ласкаво просимо в життя, малюк, — підморгнула я Еріку, який важко дихав.

І коли перша хвиля радості вщухла, я відчула божевільну втому в тілі. Піднялася, але ноги підвели мене — і я мало не знову не опинилася на землі. Сокіл підхопив мене. Сильні чоловічі руки обвили мою талію, дозволивши пригорнутися до його грудей.

— Ти неймовірна, ти знаєш це? — прошепотів мені він.

Я лише посміхнулася. Нічого неймовірного в моїх діях сьогодні не було — Сокіл би вчинив так само на моєму місці.