Розділ 3. Серафіна

Гострий біль пульсував десь у районі потилиці, розбиваючись на ціле павутиння в моїй голові. Я застогнала. Спробувала доторкнутися рукою, але натрапила на щось м’яке й тепле. Невже кров? Через зусилля розплющила очі й перевірила. Так і є.

Я озирнулася. Всюди валялися купи каміння. Мабуть, один із них і прилетів у мене, вирубавши геть. Я обмацала рану ще раз і ойкнула — пекло. Але, мабуть, зачепило по дотичній — жодних глибоких травм я не виявила.

В очах, утім, помутніло, тож струс я собі все ж таки заробила. Як я взагалі тут опинилася? Озирнулася ще раз — повільно, щоб встигнути сфокусуватися на об’єктах і…

— О боже, — вирвалося в мене, коли я побачила тіло підлітка поруч.

Ерік. Він зголосився допомогти мені донести книжки з бібліотеки до кабінету під час уроку, коли… Пролунав вибух. Ось що сталося.

— Еріку, прийди до тями! — я потріпала хлопчика за плече.

Він застогнав — живий, але свідомість сплутана, відповісти мені не міг. Я притулила два пальці до його шиї, намацала артерію і спробувала нарахувати серцебиття. Воно слабо відчувалося, але все ж таки було присутнє. Я спробувала прорахувати кількість ударів, але щоразу втрачала рахунок. Струс давався взнаки.

— Що ж, малюк, доведеться тебе нести, — вимовила я і спробувала встати на ноги.

Вийшло не відразу. Спроби так із третьої. Я сперлася об стіл, щоб віддихатися, коли зрозуміла, що повітря в моїх легенях не збільшується. Насупилася. Не могло ж у мене бути біди зі струсом і з легенями теж? Ні, справа не в мені. Я озирнулася ще раз. Туман перед очима не розсіювався, і я раптом зрозуміла, що виною тому був аж ніяк не мій зір.

Це був дим. Академія горіла.

— О дідько, так, Еріку, у нас узагалі немає часу відпочивати! — зойкнула.

Я перекинула його руку через своє плече й потягнула в бік виходу з підсобки бібліотеки. Рухалися повільно, але вірно — я весь час перевіряла стан Еріка, але він не приходив до тями. Утім, ногами намагався перебирати, тож за кілька кроків я вже призвичаїлася.

І в цей момент втратила пильність. Усе ще стурбована станом дитини, я дивилася на неї більше, ніж на те, що відбувалося переді мною. Простягнула руку, щоб відчинити двері, і завила від різкого болю.

Почувся характерний запах.

Ручка дверей була виконана із заліза, що в стані пожежі гарячило її до нестерпного для шкіри стану. Чортихнулася кілька разів, роняючи сльози від прикрості й болю, тільки після цього загорнула руку в тканину сукні й відчинила двері.

Перед нами танцювали язики полум’я. Величезний вогонь, що пожирав все на своєму шляху, облизнувся, побачивши двох знесилених жертв. З таким противником мені не впоратися, не в такому стані.

Я сперлася об одвірок, оцінюючи ситуацію. Зі струсом перетворюватися на дракона дуже погана ідея. Ймовірно, найгірша. Це може призвести до такої кількості побічних ефектів, хвороб, не кажучи вже про повну втрату рухової функції і навіть смерті. Останнє мені, щоправда, навряд чи загрожувало, але й залишитися прикутою до ліжка теж не здавалося приємною перспективою.

Я ще раз подивилася на полум’я. Воно не могло перекинутися на стіни — вони були вогнетривкими, а от книжки й зошити тільки розпалювали небезпечну стихію. І головним нашим ворогом був дим. Я подивилася на стелю, усе ще роздумуючи, чи був у мене вибір.

У принципі, розуміла, що його не могло бути, але пручалася цій ідеї до останнього. Важко видихнула й поклала Еріка на підлогу.

— Зачекай хвилинку, малюк, зараз лесра тебе витягне, — прохрипіла я і зосередилася на ключових точках хребта.

Форма дракона прийшла не одразу, немов відмовлялася ризикувати життям своєї господині. Але все ж крила розлетілися, шкіра вкрилася лускою-бронею, і я вступила прямо в епіцентр полум’я. Воно не очікувало такого нахабства від колись жертви, тому тільки засвистіло і згасло під масивною лапою.

Увесь вогонь загасити не вийшло, але це й не було моєю метою — я підхопила хлопця в зуби й рушила на вихід із бібліотеки.

Йшла важко, похитуючись ще сильніше, ніж у формі людини — але навряд чи що мене могло зупинити в той момент.

«Люсі, просто видихни й лети, ти зможеш!» — почула я голос Сокола в себе в голові.

Трясця, невже діти ще в будівлі? Я кинула побіжний погляд на полум’я позаду себе. Сюди б ще одного дракона або людину з водною магією, та придушити цю напасть. Ох, а сьогодні ж ще Церемонія Відкриття…

«Соколе», — тихо покликала я.

«Серафіно?! Де ти?».

До рятівних дверей залишалося всього кілька кроків.

«Я в… бібліотеці… Зі мною…» — пробурмотіла я, коли кімната попливла перед очима.

Дракони невразливі до зовнішнього впливу через їхню луску. Але ж дим не питав дозволу, коли проникав у мої легені? Я втрачала свідомість, але спробувала видати останнє, перш ніж світ потемнів.

«Ерік».

Моє тіло почало відновлювати колишню форму, покриваючи все навколо туманом і легкою росою. Я лежала посеред лахміття своєї сірої сукні без тями з ім’ям дитини на губах. Дитини, яку я, ймовірно, не змогла захистити.