Розділ 2. Сокіл

Першою прокинулася Афіра й перелякана раптовим шумом почала плакати. Слідом за нею, немов кісточки доміно, почали завивати й інші діти — один за одним. Я лише міг безпорадно спостерігати за цим.

Вибух пролунав десь у центрі, за відчуттями — ближче до навчальної частини. Там, де була Серафіна. Кепсько, дуже кепсько.

У ніс ударив запах гару. Прокляття.

— Хто хоче покататися на драконі? — без зайвого ентузіазму крикнув я, малюки очікувано не відвернулися на мою імпровізовану приманку.

Але це було не важливо. Я відбіг на середину кімнати й почав перевтілення. Тіло огорнув туман, уздовж хребта пройшло дрібне поколювання, а з легень на мить вибило повітря. Мої лопатки розрізали крила, шкіра вкрилася лускою.

Як добре, що ми відбудували Академію, яка підходить для розмірів повноцінного дракона.

Побачивши коричневу луску, діти стихли. Здивовано плескали віями, ледь прикриваючи велетенські очі, і розглядали того, ким мріяли стати одного разу. Ким стануть одного разу.

Я підхопив зубами футболочку Афіри, намагаючись не подряпати й не налякати дитину, і закинув собі на спину. Опинившись нагорі, дівчинка у звичній їй манері захихотіла.

— Я теж так хочу! — вигукнув темноволосий хлопчик.

— І я! І я! — приєдналися інші діти.

Чудово. За кілька хвилин у мене на спині був увесь дитячий садок, і я рушив у бік виходу. Вогню видно не було, але я відчував його нутром. Прикрив малечу крилами, щоб вони не надихалися диму.

«Серафіно?» — покликав я в думках.

У драконячій формі це був єдиний спосіб комунікації, що іноді було набагато зручніше за спілкування голосом. Але чутності це, на жаль, не додавало.

Серафіна не відповіла, і я сподівався, що вона просто не чула мене з дальньої частини будівлі. З нею ж усе гаразд?

«Мене хтось чує?».

Відповіді немає.

Вуличне повітря вдарило в ніздрі свіжістю і холодом. Завтра діти поголовно зляжуть із соплями та кашлем, але вибирати не доводиться.

Один за одним я зняв малюків із себе. Знайшов очима хвіртку — зачинена? Фігуриста засувка щільно стискала кам’яну стулку, значить вийти за межі діти не зможуть. У грудях бив адреналін і страх за всіх одночасно, але я не міг піддатися емоціям.

Ось причина, чому я ніколи не можу піддаватися емоціям. Вони гублять. У рішучу мить завжди має бути той, хто стане щитом і мечем — той, хто зможе зібратися і не відвертатися на почуття.

У драконячому королівстві Аеліон цим щитом був я.

Я кинувся всередину Академії в бік навчальної частини. Зараз у нас заповнено всього три класи — молодші, середні та старші. Молодші були в безпеці, отже, залишалося дві групи.

«Мене хто-небудь чує?», — не полишав надії докричатися я, але відповіддю слугувало повне мовчання.

Я штовхнув найближчі двері задньою лапою. Парти, стільці, незаймана крейдою дошка — і жодної дитини. Я підняв голову — стелю огортав щільний білий дим. Осередок займання був десь поруч.

«Сокіл?» — почувся тонкий жіночий голосок, і я кинувся до його джерела.

Це була не Серафіна, а одна з наших найстарших студенток, Люсі. Вона впевненіше за всіх тримала форму дракона, але все ще була надто юна для повноцінних самостійних польотів.

«Де ви?!» — крикнув їй, перебираючи лапами дедалі швидше.

Чорт, ну чому коридори такі довгі?!

«У ванній. Я привела всіх, кого могла, але не знайшла гарситу Серафіну».

Чому Люсі не побігла на вулицю, я зрозумів через хвилину. У центрі коридору зяяла величезна діра, що утворилася після вибуху. Кам’яні осколки впилися в навколишні стіни. Двері в бібліотеку палали.

Я взяв розбіг, щоб розправити крила й перелетіти перешкоду. Діра не могла бути більше десятка метрів, але мені здавалося, що я перелітав через неї цілу вічність. Адреналін ще діяв, проте природний страх за дітей заважав міркувати тверезо.

У провулку коридору біля дверей у ванну я побачив переляканого сірого дракона. Її крила тріпотіли, з ніздрів валила нездорова пара, а сама дівчина переминалася з лапи на лапу.

«Скільки вас там?» — запитав у неї суворим, рівним голосом.

Давай, Люсі, оговтуйся, я один тут не впораюся.

«Усі, крім Еріка та Серафіни. Вони вийшли за книжками в бібліотеку, коли…, — почувся схлип. — Коли…».

Відставити істерику! Зберися, Люсі! Не будь нюнею!

Усе це я не міг сказати дитині, нехай і підлітку, нехай і тому, хто усвідомлював все, але перебував в шоку від побаченого. Працювати на принца, нині короля, було куди простіше. На цього дядька гаркнув і досить — до тями приходив швидко. Ну може побив трохи для профілактики. Утім, якби хоч хтось сторонній про це дізнався, то не бачити мені голови на плечах за напад на королівську знать.

Як добре, що Арт не з образливих.

«Ти молодець, Люсі, — я зміг підібрати єдино правильні слова, — тепер останній ривок. Виведи всіх сюди, нехай сядуть мені на спину».