Розділ 1. Сокіл

Я завжди був щитом принца і мріяв про мир, але не думав, що він позбавить мене сенсу життя. І тоді прийшла вона. Моя найбільша спокуса.

Принц, а нині король стоф Артальд, відправив мене на кордон держав Аеліона й Тотрії захищати надію нації — Академію для дітей від союзу дракона й людини. Після війни саме вона слугувала компасом у світле майбутнє. Якщо посеред тотальної розрухи діти можуть усміхатися, то що це, як не надія?

Я ніколи не залишав Арта одного — як його особистий охоронець, я забезпечував спокій королівської знаті. І тепер мені гостро не вистачало того, чию спину я міг би прикривати.

Її рожеве волосся промайнуло перед очима, вибиваючи повітря з моїх грудей. Я добре знав цю дівчину. Не так давно я таврував її зрадницею.

— Добрий день, — із широкою посмішкою промовила Серафіна, — Соколе, ви один чи зі стофом?

— Стоф Артальд прислав мене на захист Академії, — відповів я, озираючись навколо.

— Боюся, захищати поки що нічого, — дівчина хмикнула зі смішинкою в голосі.

Ми стояли посеред поля, де колись була битва — усюди лежали розкидані списи, стріли, механічні артефакти від людської раси та нещадна кількість вугілля після драконячого полум’я. Я важко видихнув. І це… Надія нації?

— Роботи буде багато, — тихо констатував я.

Будівлі навіть приблизної не було — тільки план, тільки ідея, тільки палаючі сірі очі Серафіни.

Я відчув як усередині зібрався клубок, як серце пронизала гостра думка — я не потрібен принцу. Якщо він відправив мене сюди в богом забуте місце, де навіть даху над головою ще не було, то чи означало це, що моя місія не короткострокова?

Що це на довгі роки, перш ніж Арт поверне мене до звичних мені справ і поля битви? Утім, якої битви. Адже настав довгоочікуваний мир.

— Ви нам потрібні, Соколе, — раптом ласкаво промовила Серафіна, ніби читала мої думки. Але ж це неможливо.

Неможливо ж? Серце продовжувало прискорено битися.

Серафіна підійшла ближче — вії тремтіли, та й усю дівчину майже зносило вітром. Її пальці торкнулися моїх.

Я відсмикнув їх майже миттєво. У моєму серці було лише почуття обов’язку до принца — обов’язок, який я ніс роками. У мене не було місця для дурниць у вигляді закоханості та прихильності.

Так я себе тоді вмовляв.

***

Минуло кілька місяців, і серед пустки виросла висока кам’яна будівля, зведена в найкращих драконячих традиціях. Усе вогненепроникне — лише книжки та зошити в бібліотеці могли постраждати від необережного вогню студентів.

Я стояв зовні, спостерігаючи за результатом нашої наполегливої праці.

Прохолода пестила шкіру, викликаючи мурашки, але я не хотів заходити всередину. Там у контрасті з ароматом дощу лунали звуки ложок, що б’ються об тарілки і відповідним запахом дитячого харчування. Здається, на обід сьогодні компот…

— Сокіль, дивись-с! — пролунав дівочий голосок поруч.

Мені довелося не тільки обернутися, а й обійти кам’яну стіну, на яку я спирався. За нею ледь перевищуючи метр із кепкою стояла дівчинка зі світлим волоссям, що стовбурчилося в різні боки. Щоки її були перемазані якоюсь кашею, але сині очі сяяли яскравіше за драконяче полум’я.

У руках вона стискала пергамент із яскравими плямами-фарбами. Афіра, а це була саме вона, усміхалася своєю майже беззубою усмішкою. Два передні зуби випали минулого тижня.

— Що це? — я взяв пергамент із її рук і придивився.

— Це я намалювала-с, — хихикнула дівчинка, склала ручки перед собою і погойдалася з боку в бік. — Класиво?

На малюнку в стилі невпізнаного художника було зображено кам’яний будиночок і два високих зелених дерева. Поруч із ними стояла жінка зі світлим волоссям, тримала за руку маленьку дівчинку — ризикнув би припустити, що саму Афіру.

— Це твоя сім’я? — про всяк випадок уточнив я.

— Так! — радісно зойкнула дівчинка й підняла руки від захвату, що я вгадав.

— А де тато?

Тато в Афіри точно був, ось тільки, як завжди, з нюансами.

Дівчинка знітилася, радість на обличчі зблякла. Вона потягнулася ручками, щоб забрати в мене малюнок, але я так швидко здаватися не збирався. Скористався підступним способом — відвів папірус вище, щоб Афіра з її висоти не могла дотягнутися.

— Віддай! — ображено скрикнула вона.

— Відповіси мені на запитання і віддам, — спокійно відповів я.

Не різко. Без криків. Жодної агресії. Це дуже важливо для таких дітей.

— Він там… — Ага, почала вигадувати. — За делевами літає.

— Покажи мені, — я сів навпочіпки, підставляючи малюнок дівчинці.

Вона обвила своїми маленькими ручками мою шию, притулилася сильніше і відвернулася від малюнка. Я не поспішав. Якби було потрібно, весь день би так просидів, аби тільки показала, де був її тато.

— Тут, — нарешті здалася Афіра і ткнула на простір між деревами.

Я вдивився. Там справді був намальований крилатий дракон: маленький, наче муха, та і крила в нього були відповідні — круглі і прозорі. Але це було не важливо, бо вперше за місяці нашої роботи Афіра справді намалювала тата на сімейному малюнку.