Глава 8

Горище зустріло Марка запахом старого дерева й пилу.

Емілія відчинила невелике вікно, впускаючи свіже повітря.

— Давно я сюди не піднімалася, — сказала вона.

— А книги бабусі де?

— Десь тут.

— Дуже конкретно.

Емілія озирнулася.

— Марку, минуло багато років. Я не складала карту горища на випадок, якщо моєму дорослому синові раптом знадобляться старі сімейні записи.

Марк усміхнувся.

— Справедливо.

Уздовж стін стояли коробки, стара скриня, кілька шаф і речі, якими родина давно не користувалася.

Емілія підійшла до дерев'яної скрині.

— Здається, частину книг складали сюди.

Вона спробувала підняти кришку.

— Зачинено.

— Ключ?

— Мав бути десь у будинку.

Марк зітхнув.

— Чудово.

— Не бурчи.

Емілія присіла й провела рукою під краєм скрині.

— Бабуся іноді ховала запасний ключ...

Пальці намацали щось металеве.

— Ось.

— Серйозно?

— Я добре знала свою бабусю.

Замок клацнув.

Усередині лежали старі книги, кілька зошитів і перев'язані стрічкою листи.

Марк присів поруч.

— І де шукати?

— Якби я знала ім'я того дракона, було б простіше.

Вона взяла перший зошит.

— Бабуся записувала родинні історії. Можливо, згадувала і його.

Марк відкрив інший.

Перші сторінки містили звичайні побутові записи. Народження, весілля, переїзди, смерті.

Він перегорнув кілька аркушів.

— Нічого.

— Ми тільки почали.

Минуло хвилин двадцять.

Марк уже почав сумніватися, що вони знайдуть бодай щось, коли Емілія раптом завмерла.

— Зачекай.

— Що?

Вона підсунула зошит ближче до вікна.

— Тут про істинних.

Марк одразу опинився поруч.

Чорнило вицвіло, але текст ще можна було прочитати.

Емілія повільно провела пальцем уздовж рядків.

— «У родині знову говорили про Северина. Старші досі вважають його мовчання ганьбою...»

— Северин, — повторив Марк.

Ім'я нічого йому не говорило.

— Читай далі.

Емілія продовжила:

— «Він відмовився назвати ім'я тієї, чия мітка відповідала його власній. Казав лише, що вона не повинна постраждати через нього».

Марк насупився.

— Через нього?

— Тут більше нічого.

Він забрав зошит і перегорнув сторінку.

Наступний запис був зроблений через кілька місяців.

— Ось.

Марк почав читати сам:

— «Северин знову повернувся до міста один. На питання про істинну не відповідає. Мітку приховує. Дехто стверджує, що другого носія взагалі не існує і він вигадав усе задля уваги».

Емілія похитала головою.

— Якщо мітка справжня, навіщо йому було щось вигадувати?

— Саме так.

Марк перегорнув ще кілька сторінок.

Нічого.

— Є інші зошити?

— Є.

Вони продовжили шукати.

Цього разу знахідка чекала недовго.

— Марку.

Емілія тримала в руках складений учетверо аркуш.

— Що там?

— Лист.

Папір був пожовклим, краї подекуди пошкодив час.

Емілія обережно розгорнула його.

— Підписаний Северином.

Марк відчув, як серце забилося швидше.

— Читай.

Емілія почала:

— «Я знаю, що родина не зрозуміє мого рішення. Мені радили відмовитися від неї, бо такий зв'язок суперечить усьому, що ми знаємо про істинність».

Марк і Емілія одночасно підняли очі.

— Відмовитися? — перепитав Марк.

— Схоже на те.

Вона продовжила:

— «Але я не вважаю її помилкою. Якщо магія дала нам однакові мітки, я не дозволю іншим вирішувати, що одна з них неправильна».

Марк мовчав.

Ці слова зачепили сильніше, ніж він очікував.

— Далі.

Емілія опустила погляд на лист.

— «Саме тому її ім'я залишиться таємницею. Вона не дракон, і цього достатньо, щоб знайтися ті, хто захоче перетворити наше життя на дослідження».

Марк різко підвів голову.

— Що?

Емілія перечитала речення.

— «Вона не дракон».

На горищі запала тиша.

Отже, такий випадок уже був.

Марк відчув одночасно полегшення й ще більше запитань.

— Хто вона?

Емілія продовжила читати.

— Тут не написано.

— Взагалі?

Вона перегорнула лист.

— Є ще кілька рядків.

— Читай.

— «Колись, можливо, світ буде готовий дізнатися правду. До того часу я збережу її таємницю».

На цьому лист закінчувався.

Марк забрав його й перечитав останні рядки сам.

— Отже, ти мав рацію, — тихо сказала Емілія.

— У чому?

— Ми не знали про такі випадки. Це не означає, що їх не було.

Марк задумався.

— Треба з'ясувати, ким була його істинна.

— Навіщо?

Питання застало його зненацька.

— Щоб зрозуміти, як це можливо.

— І тільки тому?

Марк подивився на матір.

Емілія вже не виглядала просто зацікавленою.

— Мамо...

— Я не питатиму імені.

Він завмер.

— Якого імені?

— Того, яке ти так старанно не називаєш.

Марк нічого не відповів.

Емілія перевела погляд на його плече.

— Покажеш?

— Ні.

— Отже, є що показувати.

Марк зітхнув.

— Я цього не казав.

— І не треба.

— Мамо, будь ласка.

Емілія відразу стала серйозною.

— Добре. Не хочеш казати, то й добре, не треба. Хай залишається в таємниці її ім'я.

— Це не тільки моя таємниця.

— Я зрозуміла.

Вона забрала зі скрині ще кілька зошитів.

— Тоді я не питатиму, хто ця людина. Але якщо хочеш знайти більше про Северина, допоможу.

— Дякую.

— І ще одне.

— Що?

— Якщо твоя ситуація схожа на його, не вирішуй нічого за другого носія мітки.

Марк насупився.

— Я й не збираюся.

— Добре.

Емілія подала йому лист.

— Тоді почніть із того, щоб дізнатися правду.

Марк узяв пожовклий аркуш.

Северин приховував свою істинну, бо вона не була драконицею.

Десь у міському архіві Зоя тим часом знайшла старий документ про другого носія мітки, який не належав до драконячого виду.