Глава 7

Марк зупинився перед дверима батьківського будинку.

Він не попереджав про свій прихід. Ще дорогою переконував себе, що поставить кілька запитань і піде. Нічого складного.

Головне — не сказати зайвого.

Він постукав.

Двері відчинила Емілія.

— Марку? Який сюрприз.

— Привіт, мамо.

— Заходь. Чого стоїш?

Марк переступив поріг.

— Тато вдома?

— У саду. Покликати?

— Не треба. Я спочатку хотів поговорити з тобою.

Емілія уважно подивилася на сина.

— Щось сталося?

— Нічого серйозного.

— Коли ти приходиш без попередження й одразу кажеш, що нічого серйозного не сталося, я починаю хвилюватися.

Марк усміхнувся.

— Мені просто потрібна інформація.

Вони пройшли до вітальні.

Емілія сіла навпроти нього.

— Запитуй.

Марк кілька секунд добирав слова.

— Пам'ятаєш, як у дитинстві ти розповідала мені про істинних?

— Звичайно.

— Одного разу я запитав, чи може людина бути істинною дракона.

Емілія задумалася.

— Тобі тоді було років сім.

— Сім.

— І я сказала, що не може.

— Саме так.

Мати трохи нахилила голову.

— Через двадцять років ти вирішив повернутися до цієї розмови?

— Я хочу зрозуміти, звідки ми це знаємо.

— Що саме?

— Що істинною дракона може бути тільки інший дракон.

Емілія здивовано підняла брови.

— Тому що так було завжди.

— Це не зовсім відповідь.

— Марку...

— За всю історію справді не було жодного іншого випадку? Чи ми просто про них не знаємо?

Емілія замовкла.

— Наскільки мені відомо, не було.

— Наскільки тобі відомо, — повторив Марк.

— А що ти хочеш від мене почути?

— Звідки походить це правило? Його хтось досліджував? Є магічне пояснення, чому істинний зв'язок можливий тільки між двома драконами?

Емілія вже дивилася на нього з неприхованою підозрою.

— Чому тебе це раптом так зацікавило?

— Я викладач. Мені може бути цікаво.

— Ти викладаєш право.

Марк мовчки подивився на неї.

Емілія усміхнулася.

— Не переконав.

— Я й не намагався.

— Тоді скажи правду.

— Я поки не можу.

— Чому?

Марк машинально торкнувся плеча, але відразу опустив руку.

Мітка була прихована одягом.

— Тому що це стосується не лише мене.

Усмішка зникла з обличчя Емілії.

— Марку...

Він зрозумів, що сказав більше, ніж збирався.

— Я не можу розповісти.

— Я не змушую. Але тепер ти мене налякав.

— Немає причин боятися.

— Тоді хоча б поясни, навіщо тобі ця інформація.

Марк похитав головою.

— Не зараз.

Емілія зітхнула.

— Добре. Тоді повернімося до твого питання. Мене вчили, що істинність належить драконам і зв'язок виникає лише між двома драконами. Мої батьки знали те саме. Це є в книгах, цьому навчають дітей.

— Але ти сама першоджерел не бачила?

— Ні.

— Отже, теоретично винятки могли існувати.

— Теоретично можна припустити що завгодно.

— Але?

— Я ніколи не чула про істинну пару, де другим був би не дракон.

Марк задумався.

Саме так відповіла б більшість драконів.

Такого не буває, тому що такого ніколи не було.

Але тепер на його плечі була мітка, яка доводила протилежне.

— А старі записи? — запитав він. — Хроніки, дослідження?

— Можуть бути. У міському архіві точно зберігаються старі документи. Щось може бути й у драконячих родових архівах.

Марк підняв голову.

— Родових?

— Деякі старі родини зберігали власні записи про істинних. Особливо про незвичайні випадки.

Це вже було цікавіше.

— Чому про це майже не говорять?

— Бо більшість тих записів нікого не цікавить, окрім істориків.

Із коридору почувся голос:

— Еміліє, у нас хтось є?

За мить до вітальні зайшов Віктор.

Побачивши сина, він усміхнувся.

— Марк! А я думаю, чий голос почув.

— Привіт, тату.

Віктор сів поруч із дружиною.

— Давно прийшов?

— Ні.

— І про що розмовляєте?

Емілія поглянула на Марка.

— Наш син раптом зацікавився істинними парами.

Марк зітхнув.

— Мамо.

— Що? Я не сказала нічого зайвого.

— І що саме тебе цікавить? — запитав Віктор.

— Чи існували випадки, коли істинною дракона був представник іншого виду.

Віктор насупився.

— Ні.

Марк ледь усміхнувся.

— Ти навіть не задумався.

— А над чим тут думати?

— Звідки ти знаєш?

— Бо істинні бувають тільки в драконів.

— Це я чув усе життя. Мене цікавить, звідки взялося це твердження.

Віктор подивився на Емілію.

— Щось сталося?

— Я вже питала.

— І?

— Не говорить.

Марк підвівся.

— Бо поки що не можу.

Віктор теж став серйознішим.

— Сину, якщо тобі потрібна допомога...

— Коли вона буде потрібна, я попрошу.

Емілія раптом подивилася на його плече.

Марк це помітив.

— Що?

— Нічого.

— Мамо.

— Просто згадала одну річ.

Марк знову сів.

— Яку?

Емілія кілька секунд мовчала.

— Коли я була маленькою, моя бабуся розповідала про дракона, який відмовився називати свою істинну.

Марк завмер.

— Чому?

— Не знаю. Я була дитиною й не дуже цікавилася подробицями. Пам'ятаю тільки, що його вважали диваком. Він мав мітку, але ніхто ніколи не бачив другого носія.

— Це могло нічого не означати, — сказав Віктор. — Його істинна могла загинути.

— Могла, — погодилася Емілія. — А могла просто не хотіти, щоб про неї знали.

Марк відчув, як усередині прокинувся інтерес.

— Як його звали?

Емілія похитала головою.

— Не пам'ятаю.

— А бабусині речі? Записи?

— Частина її книг досі зберігається в нас.

Марк одразу подивився на неї.

— Де?

Емілія усміхнулася.

— На горищі.

Марк підвівся.

— Покажеш?

— Зараз?