Глава 5

Марк зайшов до аудиторії, поклав на стіл журнал і свої записи.

— Добрий день.

— Добрий день, професоре, — відповіли студенти.

Він оглянув аудиторію й майже одразу помітив Зою.

Вона сиділа поруч із Мією, яка вже одужала й повернулася до занять.

На мить погляди Марка й Зої зустрілися.

Зоя першою відвела очі.

Марк відкрив журнал.

Він знав, що сьогодні викладатиме в її групі. Заздалегідь переконував себе, що нічого не змінило.

Зоя Ярова — студентка.

Він — її викладач.

Саме так він і повинен до неї ставитися.

Та під сорочкою на його плечі була мітка — сокіл із трояндою. І Марк не міг позбутися думки, що в однієї зі студенток перед ним може бути точно така сама.

— Сьогодні продовжимо тему міжнародних угод, — почав він. — Хто нагадає, які умови необхідні для того, щоб угода вважалася чинною?

Кілька студентів підняли руки.

Марк викликав одного з них, вислухав відповідь і продовжив заняття.

Поступово звичний ритм лекції допоміг йому зосередитися.

Принаймні на деякий час.

— Ярова.

Зоя підняла голову.

— Так, професоре?

— Уявімо, що одна зі сторін підписала угоду під примусом. Чи можна вважати її волевиявлення вільним?

— Ні. Якщо буде доведено, що сторона діяла під примусом, це може бути підставою для визнання угоди недійсною.

— Правильно.

Марк спокійно перейшов до наступного питання.

Зоя опустила погляд у конспект.

Мія нахилилася до неї.

— Ти почервоніла, — ледь чутно прошепотіла вона.

— Мовчи.

— Я нічого не сказала.

Зоя кинула на неї попереджувальний погляд.

Мія ледь стримала усмішку й повернулася до свого зошита.

Зоя спробувала зосередитися на занятті.

Не виходило.

Ще зовсім недавно професор Кайєл був для неї просто одним із викладачів. Тепер вона раз у раз мимоволі поглядала на його плече, приховане сорочкою.

А якщо там такий самий сокіл із трояндою?

Підозра здавалася безглуздою.

Людина не могла бути істинною парою дракона.

Принаймні саме так усі вважали.

Зоя змусила себе зосередитися на конспекті.

Марк тим часом продовжував заняття так само, як завжди. Він ставив питання різним студентам, пояснював матеріал, виправляв неточності у відповідях.

Зою він більше не викликав.

Йому було важливо не виділяти її серед інших.

Особливо тепер.

Нарешті заняття закінчилося.

— На сьогодні все. До наступного заняття опрацюйте тему й підготуйтеся до практичної роботи.

Студенти почали збирати речі.

Зоя швидко сховала зошит у рюкзак.

— Ходімо, — сказала вона Мії.

Вони вже збиралися вийти разом з іншими, коли пролунав голос Марка:

— Студентко Ярова, затримайтеся, будь ласка.

Зоя завмерла.

Мія перевела погляд із подруги на професора, а потім знову на Зою.

— Я почекаю в коридорі, — тихо сказала вона.

— Добре.

Мія вийшла разом з останніми студентами.

Двері зачинилися.

Зоя залишилася біля своєї парти.

— Ви хотіли щось запитати, професоре Кайєл?

— Так.

Марк кілька секунд мовчав, добираючи слова.

— Після нашої зустрічі в коридорі ви все-таки звернулися до медпункту?

Зоя насторожилася.

— Звернулася.

— І що вам сказали?

Вона не відповіла одразу.

— Чому ви питаєте?

— Тоді ви скаржилися на печіння в плечі.

— Ви теж.

Марк завмер.

Зоя добре пам'ятала, як він торкнувся свого плеча майже одночасно з нею.

— У вас теж щось з'явилося? — запитала вона.

Марк зрозумів, що уникнути цієї розмови вже не вдасться.

— Так.

Серце Зої забилося швидше.

— Мітка?

— Так.

Вона повільно видихнула.

Отже, її здогад міг виявитися правдою.

— Яка? — запитала Зоя.

Марк подивився їй просто в очі.

— Сокіл із трояндою.

Зоя зблідла.

Кілька секунд у кабінеті панувала тиша.

— У мене така сама.

Марк насупився.

Він уже майже не сумнівався, але слова Зої ще не були остаточним доказом. Малюнки могли відрізнятися деталями.

Зоя теж, схоже, подумала про це.

— Покажіть, будь ласка.

Марк на мить завмер.

Прохання було незвичним, але цілком зрозумілим.

Він розстебнув верхні ґудзики сорочки й відсунув тканину з плеча.

Зоя підійшла трохи ближче.

На шкірі Марка чітко виднівся сокіл із розправленими крилами. У лапах птах тримав троянду.

Зоя дивилася мовчки.

Це був той самий малюнок.

До найменшої деталі.

— Тепер ви, — сказав Марк.

Зоя відсунула тканину блузки з плеча, відкриваючи свою мітку.

Тепер уже Марк завмер.

Сокіл.

Троянда.

Та сама форма крил, те саме положення квітки, навіть найдрібніші лінії збігалися.

Сумнівів більше не залишилося.

Марк поправив сорочку й відвернув погляд, даючи Зої можливість прикрити плече.

— Отже, це правда, — тихо сказала вона.

— Схоже на те.

— Але такого не буває.

— Я теж так думав.

Зоя опустила очі на свою руку.

— Естер сказала, що ніколи не бачила істинної мітки в людини.

— І я не знаю жодного такого випадку.

— Що нам тепер робити?

Марк не відповів одразу.

Перед ним стояла його істинна.

Та, на зустріч із якою він чекав стільки років.

Але все було зовсім не так, як він колись уявляв.

— Насамперед нікому про це не розповідати.

Зоя кивнула.

— Я сказала тільки Мії.

Марк трохи здивувався.

— Вашій подрузі?

— Вона єдина людина, якій я довіряю. А ви?

Він на мить завагався.

— Артем знає. Мій друг, якому я довіряю.

— Більше ніхто?

— Ніхто.

Зоя полегшено видихнула.

— Я не хочу, щоб про це знала вся академія.

— Я теж. Особливо поки ми не зрозуміємо, як таке взагалі могло статися.

— І чи можна це припинити, — додала Зоя.

Марк уважно подивився на неї.

— Ви теж про це думали?