Глава 4

У вихідний Зоя вирішила навідати Мію. Подруга все ще залишалася в медичному корпусі, хоча почувалася вже значно краще.

Зоя постукала у двері й, почувши знайоме «заходь», увійшла.

Мія сиділа на ліжку, загорнувшись у ковдру, й читала книгу.

— Нарешті! — усміхнулася вона. — А я вже думала, що помру тут від нудьги раніше, ніж від застуди.

— Не перебільшуй.

Зоя поставила рюкзак біля ліжка й сіла поруч.

— Як ти?

— Уже краще. Естер каже, що скоро відпустить мене звідси. А ти як? Що в академії було цікавого без мене?

Зоя відвела погляд.

— Багато чого.

Мія одразу відклала книгу.

— З таким обличчям «багато чого» звучить підозріло. Що сталося?

— Спочатку Адам знову причепився.

— Що він зробив?

— Запропонував піти на побачення. Я його проігнорувала, а тоді він схопив мене й заявив, що не відпустить без поцілунка.

— От придурок! І як ти вирвалася?

— Ніяк. Професор Кайєл побачив.

— Марк Кайєл?

— Так. Змусив Адама мене відпустити й пригрозив, що наступного разу розмова буде вже з ректором і деканом.

Мія задоволено всміхнулася.

— Адам цього точно не хоче.

— Ще б пак. Йому потім і в академії дістанеться, і вдома.

— І правильно.

Зоя замовкла.

Мія уважно подивилася на подругу.

— Але це ще не все, правда?

— Не все.

Зоя підвелася й зачинила двері.

— Тільки нікому не розповідай. Навіть Кірі.

Усмішка зникла з обличчя Мії.

— Обіцяю.

Зоя відсунула тканину одягу з плеча.

— Дивись.

Мія кілька секунд розглядала малюнок.

— Це татуювання?

— Ні.

— Тоді звідки воно?

— З'явилося вчора.

Мія здивовано підняла брови.

— Саме з'явилося?

— Так. Я ходила до Естер. Вона сказала, що від нього йде магія.

— Яка магія?

Зоя глибоко вдихнула.

— Це мітка істинної пари.

Мія витріщилася на неї.

— Що?!

— Тихіше!

— Зоє, але ти ж людина!

— Дякую, Міє. Без тебе я б не здогадалася.

— Я серйозно!

— Я теж. Естер сказала, що ніколи такого не бачила. Вона погодилася пошукати інформацію.

Мія знову подивилася на сокола, що тримав у лапах троянду.

— А хто твій істинний?

— Я не знаю напевно.

— Але здогадуєшся?

Зоя завагалася.

— Можливо.

— Хто?

Вона сіла назад на край ліжка.

— Учора хтось штовхнув мене біля розкладу. Я не втрималася й налетіла на професора Кайєла. Він мене спіймав.

— І?

— Майже одразу почало пекти плече.

Мія мовчала, чекаючи продовження.

— А потім я помітила, що професор теж торкнувся свого плеча.

Очі Мії округлилися.

— Ти думаєш...

— Я нічого не знаю! — швидко перебила її Зоя. — Я не бачила його плеча. Може, це просто збіг.

— А якщо ні?

Зоя опустила погляд на свої руки.

— Тоді все набагато гірше.

— Чому?

— Бо він дракон, а я людина. Такого не повинно бути.

— Але мітка є.

— Саме тому я хочу зрозуміти, як її позбутися.

Мія здивувалася.

— Позбутися?

— Якщо цей зв'язок можна розірвати, я знайду спосіб.

— А якщо не можна?

Зоя мовчала.

Відповіді на це запитання вона не мала.

Тим часом Марк зустрівся з Артемом Айєлом.

Вони дружили багато років, і Марк знав: якщо комусь і можна розповісти про те, що сталося, то лише йому.

— Ти сьогодні якийсь дивний, — зауважив Артем. — Уже хвилин десять сидиш і майже нічого не говориш.

— Мені треба тобі дещо показати.

— Звучить серйозно.

Марк озирнувся, переконавшись, що поблизу нікого немає, а потім відсунув тканину сорочки з плеча.

Артем завмер.

— Це...

— Так.

На плечі Марка чітко виднівся сокіл, який тримав у лапах троянду.

Артем широко всміхнувся.

— Нарешті!

Марк насупився.

— Чого ти радієш?

— А чого мені не радіти? Ти стільки років чекав на істинну. Відмовлявся одружуватися, бо був переконаний, що колись її зустрінеш. І ось вона з'явилася.

— У цьому й проблема.

Усмішка Артема повільно згасла.

— Яка ще проблема?

Марк прикрив мітку.

— Вона людина.

Кілька секунд Артем просто дивився на друга.

— Що?

— Моя істинна — людина.

— Марку, такого не буває.

— Я знаю.

— Ти впевнений?

— Ні.

— Тоді звідки ти взяв, що це вона?

Марк розповів йому про Зою. Про те, як уже заступився за неї перед Адамом, а потім вони знову випадково зустрілися в коридорі. Про те, як хтось штовхнув дівчину і вона налетіла на нього. І про дивне печіння, яке почалося майже одразу після цього.

— Тобто ти навіть не бачив її мітки? — уточнив Артем.

— Ні.

— Тоді поки що це лише здогад.

— Я на це й сподіваюся.

Артем задумливо подивився на нього.

— А якщо вона теж має такого самого сокола з трояндою?

Марк стиснув губи.

— Тоді доведеться шукати пояснення.

— Ти двадцять років чекав на істинну, а тепер, коли нарешті її знайшов, виглядаєш так, наче сталося лихо.

— Бо моя мати ще в дитинстві сказала мені, що люди не можуть бути істинними драконів.

— Можливо, вона просто не знала, що можуть.

— Ніхто не знає таких випадків.

— Перший випадок колись усе одно мав статися.

Марк похитав головою.

— Я не збираюся просто змиритися.

— Що ти хочеш робити?

— Піду в архів. Можливо, знайду згадки про щось подібне.

— А якщо підтвердиться, що дівчина справді твоя істинна?

Марк на мить замовк.

Перед очима знову постало обличчя Зої.

Людина.

Студентка.

Його можлива істинна.

— Тоді шукатиму спосіб розірвати зв'язок.

— І що ти тепер робитимеш? — запитала Мія.

Зоя обережно прикрила мітку одягом.

— Шукатиму інформацію.

— Про те, як людина могла отримати істинну мітку?

— І про те, як її позбутися.

Мія нічого не відповіла.

Зоя ще не знала, що в іншій частині міста Марк Кайєл ухвалив майже таке саме рішення.