Глава 3

Зоя стояла біля дошки оголошень і уважно перечитувала розклад занять. Одну з пар перенесли до іншої аудиторії, тож дівчина намагалася запам'ятати номер кабінету.

Раптом хтось із силою штовхнув її в спину.

— Гей!

Зоя похитнулася й зробила кілька невпевнених кроків уперед. Озирнутися вона не встигла — той, хто це зробив, уже зник серед студентів.

Намагаючись утримати рівновагу, дівчина налетіла просто на чоловіка, який саме проходив повз.

— Обережно!

Міцні руки підтримали її за плечі, не давши впасти.

Зоя підняла голову — і завмерла.

Перед нею стояв професор Кайєл.

— Вибачте! — вона одразу відступила на крок. — Мене хтось штовхнув.

Марк поглянув у той бік, звідки вона прилетіла, але в коридорі вже ніхто не привертав уваги.

— Ви бачили хто?

— Ні. Я читала розклад.

— Не забилися?

— Ні. Ви вчасно мене спіймали.

— Добре.

Зоя поправила рюкзак і ніяково всміхнулася.

— Схоже, ви вдруге рятуєте мене від падіння.

— Минулого разу ви не падали, — зауважив Марк.

— Тоді вдруге опиняєтеся поруч у потрібний момент.

На мить їхні погляди зустрілися.

Зоя відчула дивне тепло, що раптом розлилося по тілу. Вона насупилася й торкнулася плеча.

— Щось не так? — запитав Марк.

— Не знаю. Плече раптом пече.

Марк хотів щось відповісти, але несподівано відчув таке саме пекуче тепло під сорочкою.

Він машинально торкнувся власного плеча.

Зоя помітила цей рух.

— У вас теж?

Марк повільно опустив руку.

— Що — теж?

— Пече плече.

Він завмер.

Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного.

— Вам краще зайти до медичного корпусу, — нарешті сказав Марк.

— А ви?

— Я... теж перевірю.

Зоя кивнула.

Жоден із них поки що не розумів, що саме сталося.

А під тканиною їхнього одягу вже проступав однаковий малюнок — сокіл, що ніс у лапах троянду.

Зоя ще раз потерла плече.

Печіння не минало. Навпаки, здавалося, ставало сильнішим.

— Я все-таки зайду до медпункту, — сказала вона.

— Це буде правильно, — відповів Марк.

— До побачення, професоре.

— До побачення.

Зоя рушила коридором у бік медичного корпусу.

Марк провів її поглядом, а потім знову торкнувся власного плеча.

Дивне тепло все ще залишалося.

Він насупився.

— Можна? — Зоя зазирнула до медичного кабінету.

— Заходьте.

За столом сиділа Естер Лейєл. Побачивши студентку, вона відклала записи.

— Що сталося?

— У мене плече пече. Раптово почалося.

— Вдарилися?

— Ні. Мене штовхнули в коридорі, але я не впала.

Естер підвелася.

— Покажіть.

Зоя зняла рюкзак і відсунула тканину одягу з плеча.

Естер завмерла.

На шкірі дівчини проступав чіткий малюнок: сокіл із розправленими крилами тримав у лапах троянду.

— Що там? — занепокоїлася Зоя.

Естер нічого не відповіла.

Вона нахилилася ближче й обережно провела пальцями поряд із малюнком, не торкаючись його.

Від мітки йшла магія.

Естер випросталася.

— Звідки це у вас?

— Що?

Вона підвела Зої дзеркало.

Дівчина повернула голову й побачила своє плече.

— Це що... татуювання?

— Ні.

— Але в мене його не було!

— Я бачу.

Зоя зблідла.

— Тоді що це?

Естер ще раз уважно подивилася на мітку.

Вона була драконкою. Вона чудово знала, яку енергетику відчувала.

Але це було неможливо.

— Естер?

Жінка повільно подивилася Зої в очі.

— Це мітка істинної пари.

Зоя кілька секунд мовчала.

А потім нервово засміялася.

— Не смішно.

— Я й не жартую.

— Я людина.

— Знаю.

— У людей не буває міток істинної пари.

— Саме тому я не розумію, що відбувається.

Зоя знову подивилася в дзеркало.

Сокіл і троянда нікуди не зникли.

— То хто моя істинна пара?

— Цього я сказати не можу. Друга мітка має бути абсолютно такою самою.

Зоя згадала коридор.

Марк.

Те, як він раптом торкнувся свого плеча майже одночасно з нею.

Серце пропустило удар.

Ні.

Цього просто не могло бути.

— Ви нікому не скажете? — швидко запитала вона.

Естер подивилася на неї серйозно.

— Те, що я побачила в цьому кабінеті, залишиться між нами. Лікарська таємниця.

Зоя полегшено видихнула.

— Дякую.

Естер знову поглянула на незвичайну мітку.

— Але я хочу пошукати інформацію. Мені ніколи не доводилося бачити нічого подібного.

— Шукайте. Тільки, будь ласка, без мого імені.

— Домовилися.

Зоя прикрила плече тканиною.

Тепер воно вже майже не пекло.

Та від цього їй не стало спокійніше.

Бо якщо її здогад був правильним, то неможливим виявилося не лише те, що людина отримала мітку істинної пари.

Її істинним міг бути дракон.

Увечері Марк повернувся додому, але дивне відчуття в плечі так і не минуло.

Спочатку він намагався не звертати на нього уваги. Можливо, просто невдало повернувся, коли ловив Зою.

Та ця думка не давала спокою.

Зайшовши до ванної кімнати, Марк зняв сорочку й повернувся до дзеркала боком.

На плечі темнів малюнок.

Марк завмер.

Сокіл із розправленими крилами тримав у лапах троянду.

Кілька секунд він просто дивився на своє відображення, не вірячи власним очам.

Мітка.

Істинна мітка.

Марк торкнувся її пальцями.

Стільки років він чекав на цей день.

Ще семирічним хлопчиком питав у матері, чи знайде колись свою істинну. Потім виріс, відмовлявся від шлюбу й продовжував чекати, хоча з кожним роком дедалі менше вірив, що це станеться.

І ось вона з'явилася.

Але замість радості Марк відчув розгубленість.

Коли?

Він почав перебирати в пам'яті події останніх днів.

Емма?

Ні.

Це було неможливо. Вони знали одне одного з дитинства. Якби Емма була його істинною, мітки проявилися б багато років тому.