Глава 2

Зоя йшла коридором Об'єднаної академії сама. Сьогодні її найкраща подруга Мія залишилася в медичному корпусі через застуду, тож компанію дорогою до аудиторії складав лише шум студентських розмов.

— Зараз буде весело, — усміхнувся Адам Ейєл, звернувшись до друзів.

Він рушив просто назустріч Зої й перегородив їй дорогу.

— Красуне, а ходімо сьогодні на побачення.

Зоя мовчки зробила крок убік, намагаючись обійти його.

— Не хочеш говорити? Тоді хоча б подаруй мені поцілунок.

Вона знову спробувала пройти повз.

— Я поспішаю.

— А я — ні.

Адам схопив її за зап'ястя.

— Відпусти мене!

— Без поцілунка не пущу.

— Я не хочу цілуватися з тобою!

Зоя смикнула руку, намагаючись вирватися, але хлопець лише сильніше стиснув її зап'ястя й нахилився ближче.

— Адаме!

Суворий голос пролунав коридором так несподівано, що хлопець здригнувся й одразу відпустив Зою.

До них швидким кроком підійшов професор Марк Кайєл.

— Що тут відбувається?

Адам нервово всміхнувся.

— Професоре, нічого серйозного. Ми просто жартували.

Марк холодно подивився на нього.

— Жартували?

Він перевів погляд на Зою.

— Схоже, їй було не до сміху.

Адам опустив очі.

— Я не хотів нічого поганого.

— Неважливо, чого ти хотів. Студентка чітко дала зрозуміти, що не хоче цього. Ти мав одразу її відпустити.

У коридорі запала тиша. Друзі Адама вже не усміхалися.

— Більше такого не повториться, — тихо промовив Адам.

— Сподіваюся, — відповів Марк. — Бо наступна наша розмова відбудеться вже в кабінеті ректора Олени Рейєл.

Самовпевненість миттєво зникла з обличчя Адама.

— Професоре... не треба.

— Якщо буде потрібно, до розмови долучиться і декан Роман Рейєл.

Адам зблід.

— Я зрозумів. Такого більше не буде.

Марк кілька секунд мовчки дивився на нього.

— Це твоє останнє усне попередження. Можеш іти.

— Дякую, професоре.

Адам швидко розвернувся й пішов геть. Його друзі мовчки рушили за ним.

Марк дочекався, поки вони відійдуть, і лише тоді звернувся до Зої.

— З вами все гаразд?

— Так. Дякую вам.

— Він не завдав вам болю?

— Ні. Просто налякав.

— Якщо він знову почне до вас чіплятися, одразу повідомте мені або будь-якому іншому викладачеві.

— Добре.

Зоя раптом відкрила рюкзак.

— Професоре, зачекайте.

Вона дістала невелику коробку цукерок і простягнула її Маркові.

— Це вам. Дякую, що заступилися за мене.

Марк похитав головою.

— Не потрібно.

— Але я хочу віддячити.

— Я лише виконав свій обов'язок.

— Все одно... Для мене це дуже важливо.

— Найкраща подяка — добре навчайтеся й не дозволяйте нікому порушувати ваші права.

Зоя ще мить потримала коробку в руках, а потім сумно усміхнулася й сховала її назад до рюкзака.

— Дякую... ще раз.

— Гарного дня, Зоє.

— І вам, професоре.

Марк кивнув і рушив далі коридором.

Зоя дивилася йому вслід, відчуваючи щиру вдячність. Вона ще не знала, що ця випадкова зустріч змінить життя їх обох.